Данило Яневський: «Повернутися на телебачення – однаково, що їсти вчорашній борщ…»

Нині він пише книги, видає один за одним «навчальні посібники для політиків, журналістів, політологів та любителів з написання, переписування та удосконалювання Конституції України», намагається з’ясувати, що насправді відбувалося в нашій країні протягом 1917–1920 років, й ділиться усім з нами, своїми земляками. А ще він доктор історичних наук, галантний мужчина і «фанатичний дідусь». Чому Данило Яневський більше не всміхається нам з екранів телевізорів, щиро бажаючи «Кохаймося!», слід спитати у самого телеведучого.

Пане Данило, передусім про наболіле. Яку маєте думку стосовно того, що в країні знову не дублюватимуть фільми українською, що вступний іспит з державної мови не є обов’язковим тощо?

Я відчуваю і бачу, що цій державі кінець. Уряду Азарова за зовнішніми кредитами треба щомісяця платити гроші, яких нема де взяти, хіба надрукувати. Якщо ви зауважили, у людей в кишенях купюри по сто, двісті, п’ятсот гривень. А правило стверджує: що бідніша країна, то в людей більші купюри на руках. Пункт номер два: близько сорока відсотків професорів і доцентів у вишах розміняли сьомий десяток літ. Їх фізично не стане за п’ять-сім-десять літ. Студентів не буде кому вчити. Те, чому навчають в наших вишах, надто на технічних спеціальностях, обладнання – позавчорашній день.

Чи не тому наші мами й тати вельми бідкаються за майбутнє своїх дітей?

Діти дадуть собі раду. Не треба пхатися у їхнє життя. Приміром, у мене двоє синів, дві онучки. Я абсолютно фанатичний дідусь, але вони мають право жити так, як їм подобається, бо їхнє життя – їхня приватна власність. А моя приватна власність сьогодні: п’ять літрів чудесного харчо, що його вчора готував цілий день, тушкована риба з овочами, биточки в гранатовому соусі, а ще будуть шашлики і кілька глеків вина. І це є моя відповідь теперішньому політичному режимові.

Саме так ви й синів виховали?

Ні, у виховання я, на жаль чи на щастя, майже не втручався. Сини до певного часу росли поза моїм впливом, як бур’ян при дворі. І чи не тому (хоча вони це заперечують) виросли порядними людьми, цілісними особистостями. А що я маю їм нав’язувати? Тато мусить бути прикладом.

Ким працюють сини Олександр та Георгій?

Поняття не маю. Старший щось сторожує, веде блог і пише приголомшливі оповідання. Виховує двох принцес. Обидва сини пішли татовою слизькою доріжкою, працювали на «1+1». Молодший і досі на телебаченні.

Пане Данило, у світ вийшло, здається, шість ваших книг, але ви однаково не позиціонуєте себе письменником. Чому?

У нас письменники Курков, Коцюбинський, Стефаник, Жадан, Андрухович, Марія Матіос. У моїй родині теж вони були: Андрій Білий та прабабця Лідія Філіпченко, що за старої Росії писала під псевдонімом Леонід Верховський.

Отже, ви за правдиву історію?

Я не знаю, в чому правда. Крім того, що вона у Богові. Я за те, щоби люди повернулися до себе й прийняли одну просту річ: життя починається щодня зранку. Ми належимо до колосальної культурної спадщини, складові частини якої не є конфліктними між собою, ба навпаки – доповнюють одна одну, тісно пов’язані між собою і в часі, і в просторі. Кожен може вибрати щось своє, те, що йому до вподоби, й розвиватися у тому напрямку, який вважає за потрібний. Не за моєю схемою, не за схемою умовних Петренка, Когана, Смирнова, а за власною.


Хотіли б, аби за вашими книжками учні вчили історію в школі, адже кажете, шкільні підручники треба викинути на смітник?

Так, сучасні підручники потрібно відкласти, вони подають уявлення, які сформовані були ще в ХІХ столітті, якщо не раніше. Там тотальна маніпуляція. За тридцять літ я перечитав дев’яносто п’ять відсотків правдоподібного з усього, що написано про історію 1917–1920 років (це архівні документи, газети тієї доби, мемуари, монографії, дисертації, збірки документів), та побачив, що всі кажуть про своє, а цілісної, несуперечливої картини як не було, так і немає. Але треба задуматися: в тій нашій історії брали участь передусім живі люди, й треба мати велику повагу до їхньої пам’яті, але не казати на «біле» «чорне» і навпаки. У могили не можна плювати. А те, що маємо, написано з позицій цілковитої неповаги до людини і цілковитого возвеличення того, що треба поховати назавжди, добре перед тим помолившись. Але й моїх книжок не треба пхати у школи.

Яка ж ваша місія?

Одна з моїх бабусь дала гроші на першу книгу Олександра Купріна «Київські оповідання». І, мабуть, її Бог привів на землю, щоб світ дізнався про цього письменника. Але коли вона давала ті гроші, то не думала про місію. Тому, вважаю, що не про це треба думати, а про те, як почистити вранці унітаз, порадіти життю, щось добре зробити, як Богові віддячити за цю можливість.

Пане Данило, але як же так, що телебачення досі без вас?

Це проблема телебачення, а не моя. Я захворів, бо не міг прийняти того, що відбувалося в країні після Помаранчевої революції, адже прийшов на Майдан з «Порою», з гаслом «Свободу не спинити!», стояв, як і мільйони людей, піднявся за свою гідність. І на що це все перетворили? Мене «плющило», відтак у мене «вилетіла» вся дихальна система. Я клінічну смерть пережив просто на столі під час операції. А потім наче щось не пускало назад на телебачення. Відтак почав писати.

А якби покликали, вернулися б?

От чоловік зустрів чудову жінку, а потім воли чомусь розійшлися, щоправда бруду опісля в душах не зосталося. Питання: навіщо шукати другу таку ж? Це ж безглуздо. Треба зберігати почуття вдячності до цієї жінки, що вона подарувала тобі кохання, дала енергію для життя, в чашку кави налила… Так і тут. Куди після Роднянського і тодішнього «П’ятого каналу» йти? Ти грав у вищій лізі, виграв два рази кубок Стенлі, нащо тобі йти в дворову команду? Щоб догравати та доживати?

І наостанку. Оте любиме всіма прощальне «Кохаймося!» – ваша ідея чи редакторська?

Я навмисно вставляв у тексти різних програм, чи то на «плюсах», чи то на «П’ятому», певні слогани. Наприклад, «кандидат від народу Віктор Ющенко», «кандидат від влади Віктор Янукович». І в країні, де за тодішніми опитуваннями дев’яносто відсотків людей ту владу ненавиділи, це мало відповідний ефект. Те саме й з отим «Кохаймося!». Щось мало бути позитивне серед багна, в якому нас намагалися привчити жити. Тоді, якби я або хтось із ведучих каналу закликав: «Ідемо громити адміністрацію президента!» так і сталося б. Але «кров людська – не водиця». І от я дібрав слово, що всім зрозуміле. До речі, росіяни переклали його, як «любите друг друга», але це вже не так звучить…

Отож, кохайтеся! Любові всім, бо тільки вона переможе!

Жанна Куява

SUMNO.COM

Залишіть коментар

Коментар *

Поля позначені червоною зірочкою * є обов’язковими для заповнення!