Наталка Білоцерківець: Книжки не можна писати «під контракт»

При згадці імені Наталки Білоцерківець перша асоціація зазвичай – вірш «Ми помрем не в Парижі». Ця поезія, написана понад двадцять років тому і покладена на музику «Мертвим півнем», мабуть, і досі залишається найбільш відомим віршем цієї авторки.

Хоча відтоді Наталка Білоцерківець написала і видала не одну поетичну книжку. Щоправда, ось уже кілька років вона практично не пише віршів. Але не через відсутність часу, бажання й натхнення – річ у тім, що наразі авторка активно  працює над своїм першим прозовим твором. Роман, де буде переплетена реальність та вигадка й події якого зачеплять і Львів, письменниця сподівається видати вже цього року. Водночас вона вже бачить в уяві готовий фільм за мотивами цього твору. Щоправда, чи візьметься хтось із українських режисерів за таку постановку – Наталка Білоцерківець сумнівається.  Каже, у них манія гігантизму, а її фільм мав би бути камерним, бо Україні бракує саме таких стрічок.

Відомою не лише поетичній аудиторії, а й тим, хто не надто цікавиться поезією,  ви стали завдяки вже практично легендарному віршеві «Ми помрем не в Парижі…», який виконує «Мертвий Півень». Цікаво, як усе-таки він з’явився на світ?

З цим віршем вийшла цікава історія. Він повинен був вийти друком ще у моїй книзі «Підземний вогонь», яка вийшла 1984 року. Але вірш чомусь не сприйняли, відтак його зняли з книги. Він з’явився лише у книзі «Листопад» 1989 року. А написаний був в емоційному сплеску як наслідок любовної історії, подорожей, життя у поїздах… У  молодості я була песимістично настановлена, адже тоді був застій у суспільному житті, ніхто не уявляв, що хоч болючі, але все ж демократичні процеси відбуватимуться, що у той Париж взагалі хтось зможе поїхати… У момент написання цього вірша у мене був розпачливий песимістичний настрій, відчуття, що все закінчується… І в той момент  я захоплювалася Сезаром Вальєхо, який, до речі, жив і навіть помер у Парижі… Я відштовхувалась від його вірша і подумати не могла, що я, моя поезія стане такою відомою, що цей вірш хтось співатиме. Хоча всі свої вірші я, коли напишу, читаю багато разів вголос, бо для мене дуже важливим є їхнє звучання. Окрім «Ми помрем не в Парижі», ще  кілька своїх віршів я уявляю піснями, проте чомусь інші їх так не бачать.

«Півні» заспівали пісню на цей вірш, навіть не поставивши до відома вас як автора…

Про це довідалася вже постфактум, почула, як вони виконували цю річ на «Червоній руті».  Не вважаю, що це правильний шлях для майбутніх рок-гуртів, треба працювати з авторами, повідомляти їх про такі наміри. До речі, не так давно до мене зателефонували з агенції авторських прав і нагадали мені про цю пісню, запитали,  чи отримую я авторські відрахування за неї. Проте зараз у мене хороші стосунки з «Півнями», я їм вдячна за цю пісню.

Ваша остання збірка поезії вийшла ще 2004 року. Відтоді ви зовсім не пишете віршів?

Після виходу останньої книжки я написала віршів зо п’ять, проте не пропонувала їх до друку, бо вони різнопланові, а я люблю створювати більш-менш тематичні добірки. Проза – це трохи інше, ніж писання віршів і, як на мене, тут потрібно перемкнутись з одного стилю літературного мислення на інший. А поки цього не сталося, я планую написати свій перший і останній роман.

Чому одразу ж  так категорично – останній?

Останній, бо це дуже складна робота, і я думаю, що все, що я хотіла б сказати у такій великій формі, я скажу і більше до цього повертатись не буду. А от до віршів я, звичайно, хотіла б повернутись і думаю, що колись це станеться.

Якщо прийде натхнення, бо знаю, що ви противник гасла «ні дня без рядка»…

Не треба себе силувати, коли тобі не пишеться, не треба себе мучити.  Окрім того, це ще проблема часу і відповідного настрою, бо все-таки що старшим ти стаєш, то більше  тобі потрібно зосередитись, усамітнитись, потрібен душевний і зовнішній спокій. Мені зараз це дуже важко організувати. Але якщо гасло «ні для без рядка» розуміти буквально, то це можна компенсувати іншим, наприклад, читанням чужих творів, оскільки я не тільки «пісатель», але «чітатель», доводиться писати рецензії, есеї, статті…

А якого – внутрішнього чи зовнішнього спокою вам важче зараз досягти?

Мені здається, що зараз важче досягти зовнішнього, але, може, мені це просто так здається через певні обставини. Очевидно, в інший період життя я б сказала, що важче досягти внутрішнього спокою. Але взагалі я завжди вміла себе організовувати. Тобто коли створювались сприятливі обставини, я завжди вміла відключатися.

Наскільки легко вам дається проза у такій великій формі як роман?

Роман писати важко і цікаво, він просувається певними уривками, етапами. Сама ідея в мене виникла кілька років тому, а почала писати понад два роки тому, хоча й  з великими перервами, адже можу писати лише тоді, коли у мене відпустка чи можливість усамітнитись і пописати принаймні місяць, а це не так часто складається. А важко, бо треба перемкнутися. Я взагалі прихильник реалістичних романів, люблю щоб там був сюжет, створені мною характери. Розумію, що можна написати одну річ автобіографічного плану, роман-есе, роман-сповідь, зараз багато такого пишуть, але як читач люблю класичні романи. Може не щодо мови, стилістичних особливостей, а саме щодо того, що це має бути вигадана історія, яка може містити реальні події, факти, риси людей. Тому це все цікаво і водночас важко писати. Мені все це більше нагадує наближення не до поезії, а до кіно, тому що я окремі епізоди, ті, що були написані і особливо ті, що ще не написані, але сформовані в уяві, бачу як сцени з фільму. Бачу зовнішність своїх героїв, яка, може, не прописана словесно, як вони говорять, як поводяться, як вбрані, бачу символіку кольорів, жестів…

Тобто ви вже бачите готовий фільм за сюжетом вашого роману? Яким би він мав бути?

Так, за ним можна було б зняти фільм. Мені взагалі дуже шкода, що в українських режисерів потяг до гігантоманії. Взагалі українське кіно відоме в світі, окрім славного періоду Довженка і окремих фільмів поетичного кіно, мультфільмами, документальними стрічками. Тут якраз наші автори сильні, бо це маленькі жанри, форми, і там режисер може себе виявити на мінімумі, як от Ігор Стрембіцький. Мінімальними засобами можна багато зробити. І коли я дивлюся на ці наші гігантоманські проекти на зразок «Легенди про гетьмана Мазепу», який має розкішну операторську роботу, розкішні костюми, але як фільм він не відбувся цілісно, бо там якась така барокова еклектика, туди витрачено величезні купи грошей і це притому, що, наприклад, битву  можна передати, не показуючи всієї битви, а лише обличчями двох людей, які зійшлися у двобої і не конче показувати галери, коней, людей, робити увесь дорогий антураж. Мені здається, що нам бракує камерних фільмів, про людські історії, того, що робив Бергман мінімальними засобами, де все збудовано на хороших акторах, а у нас вони є і молоді, і старші. Колись у наш був хороший проект «Острів кохання» і тому, якщо повертатись до мого роману, його можна уявити як «Віднесені вітром» чи «Ті, що співають у терні», бо це історія у такому ж ключі, історія життя і кохання. Але можна його робити  як камерний серіал, побудований на хороших акторах. Там не потрібно якихось декорацій, потрібно, щоб актори добре грали і був добрий режисер. Якби я робила цей фільм, він був би реалістичний.

Знаю, що події відбуватимуться, зокрема, у Львові. Чому ви звернулись саме до цього міста?

Так, йтиметься про Львів, але місто в романі матиме іншу назву. Зрештою, там фігуруватиме не лише Львів, буде Київ, буде вигадане мною маленьке містечко у вашому  регіоні, бо мій герой із тих країв, буде містечко, де минуло його дитинство, Львів, де пройшла молодість,  Київ, інші міста світу, зокрема, буде розділ, пов’язаний з Америкою…

Ці географічні пересування героя нагадують життя вашого чоловіка…

Ні, в жодному разі (сміється), хоча я більш ніж переконана, що люди так і подумають.  Це вигаданий герой, хоча окремі деталі списані з чоловіка. Всі герої  фактично є вигадані, хоча взято щось із того, щось з іншого. Я не розпитувала ніяких історій, вигадувала всі любовні історії сама. Не хочу розповідати цілком сюжет, поки твір не написаний, і саме з цих міркувань я відмовляюсь друкувати уривки, хоча написано маю досить багато.

Ставите собі якісь часові рамки у написанні роману?

Вже є початок і кінець і значна частина середини, але кілька розділів всередині незавершені. Хотіла б, щоб до наступного Форуму це вже була книжка. Єдине, що може дозволю собі – паралельно з книжкою надрукувати текст в літературному журналі. Взагалі писати прозу дуже цікаво і я тепер розумію, чому багато поетів перейшли на прозу, або пишуть паралельно прозу і поезію.

Якщо говорити про прозу загалом, то одним із своїх найулюбленіших прозаїків ви називаєте Тараса Прохаська. За що любите саме цього автора?

У нього зовсім інший тип прози, ніж у мене. Цей автор не з тих, які будуть читатись. Я б, звичайно, хотіла, щоб мій роман читався. Кожен автор цього хоче, я б хотіла видати його дуже просто, щоб це можна було читати де завгодно, щоб книжка була недорога. А щодо Прохаська, то тут зразу зрозуміло, що це проза далеко не для всіх. Це проза для людей, які люблять слово, відчувають його аромат, люблять літературу як мистецтво. Але я думаю, що на Заході його б добре сприймали.

Хто ще з авторів вам цікавий і що саме вас приваблює у текстах, а що навпаки – відштовхує?

Мені, наприклад,  у жіночій прозі, яка дуже популярна, не подобається надмір особистого і автобіографічного. Чому я люблю оповідання Євгенії Кононенко, бо вона творить героїв, хоча опирається на свій досвід і знайомих. А багато у жіночій прозі різного рівня всі героїні наших письменниць дуже часто є alter ego автора. Можна зробити одну таку річ, але коли це переходить із книжки в книжку, то це занадто. Ще я вважаю, що масову літературу не можна писати по кілька книжок на рік, як це в нас іноді роблять під контракти. Бо відчувається, що це написано швидко. Якщо говорити про те, що подобається, те, що в нас є дуже різні автори. Це великий плюс для української прози. Як читачка я маю свої преференції, але як критик і письменник усім віддаю належне. Подобається, що з’явилося кілька молодих авторів. Добре пише Жадан, дуже люблю його як поета, але і прозаїк з нього вимальовується дуже добрий.

Ви взагалі багато читаєте, знаходите для цього час?

Намагаюся. Пишу роман й іноді це виводить на твори, які треба перечитувати, бо часом виникають алюзії. Так я перечитую часом ті твори, які дуже люблю з часів молодості. Маю двох улюблених німецькомовних авторів – це Томас Манн і Герман Гессе. На них багато в чому орієнтуюсь, хоча пишу зовсім інакше.  Також читала багато літератури про буддизм, перечитувала Борхеса, хоча не є його особливим прихильником.  Іноді читаю твори, за якими бачила фільми, наприклад, сценарії Бергмана. Намагаюсь також читати тексти друзів, колег…

Оксана Керик

ZAXID.NET

Залишіть коментар

Коментар *

Поля позначені червоною зірочкою * є обов’язковими для заповнення!