Сестри Тельнюк у Луцьку: «Українці не повинні підтримувати гаманцем російську попсу»

Вони співають високу українську поезію і свято переконані, що музика повинна не тільки розважати, а й виховувати, підносити духовно, вдосконалювати.

Приїхавши до Луцька для участі в мистецькому проекті «Фрески у Zaleski» дует сестер Тельнюк завітав і у редакцію «ВН», аби поспілкуватися з глядачами інтернет-телебачення.

- Лесю, Галю, зараз ваша творчість тісно пов’язана з розкруткою нового альбому «СОНМО». Розкажіть про нього детальніше…

Галя: Це нова студійна робота, її на концертах чули вже деякі міста України. Ми її називаємо модерною українською музикою. «СОНМО» – це такі образи снів, образи перехідного стану людини від сну до дійсності. І от цей момент, коли ми пробуджуємося, він є от тим таким СОНМОМ. Всі ці тексти мої та батька, Станіслава Тельнюка, музика вся Лесина.

Леся: Цікавий альбом тим, що це – міжнародний проект, у ньому брала участь студія звукозапису Sensible music. Вони робили остаточний звук. Тобто це робота двох студій: української «Комора» та англійської Sensible music.

Галя: «СОНМО» – це не просто замовлення, коли музиканти записуються в Україні, а потім матеріал обробляється за кордоном. Джон Мун та Джеф Ален – люди, які працювали над цим альбомом, були зацікавлені самим матеріалом – це не були наймані звукорежисери. Це була їх продюсерська робота. Вони послухали пісні, для себе відкрили нові сторони української музики, української поезії. Кожен вірш перекладався на англійську мову спеціально для них. Вони намагалися розібратися у наших поетичних переконаннях, для них це було дуже важливо.

Леся: Ми уже презентували проект у Києві, Львові, Тернополі, Полтаві, Миколаєві. Дніпропетровську. Всі міста дуже різні, дуже різні зали, так вийшло, в основному що це були театри. Було цікаво, як публіка, яка приходить в театри, філармонію, відреагує, яке було звучання. І нам приємно, що реакція була позитивна. На нашу думку, глядач зрозумів, що ми хотіли сказати.

Галя: Ми намагалися зробити такий собі естетичний ляпас цим альбомом, своїми концертами в тій ситуації, яка є сьогодні в українській культурі. Це для нас персонально був стрес, хоч ми все життя намагалися виконувати пісні на класичну поезію, з неї ж і починали не лише української, а й зарубіжної. А цей проект – це виклик.

- Що вами рухає, який основний рушій вашої творчості?

Галя: Ми від початку своєї діяльності не ставили собі якоїсь «програми». Особливо, коли починали з перших своїх альбомів. Просто ми робили те, що ми вміємо робити. Ми з п’ятнадцяти років почали писати пісні на вірші Павла Тичини, бо він був нам близьким і знайомим, рідним як поет.

Був у нашому житті один трагічний момент. Перший альбом ми ще не написали, але я вже сказала про нього батькові, що ми хочемо записати альбом, уже є матеріал. Я сказала, що, мовляв, ми хочемо присвятити його тобі, бо там були у піснях слова батька. І за два тижні його не стало. Це був для нас страшний удар. І, можливо, ця трагедія ніколи не давала нам якогось послаблення і бажання зійти з цієї дороги. Бо завжди були і є ті слова, що ми «присвячуємо це йому». Тобто він нас ввів в цей світ літератури, музики, він розкрив нам усі секрети. Він справді нас вчив читати вірші по партитурі, розшифровував нам фонетичні поетичні загадки. Для нас це стало вирішальним, ми продовжуємо те, що робив він і ми не можемо інакше.

- Є думка, що ваша творчість – для вибраних, для естетів. Ви з цим згідні?

Галя: Тут складна ситуація… Людина відчуває своє місце на цій землі. Вона починає себе відшуковувати, ще коли вона маленька. Вже тоді вона стикається з тим, що її хтось розуміє чи не розуміє.

Такої спеціальної мети, аби це була музика для обраних, ми собі не ставили. Щоб, наприклад, цю музику сприймали люди з кандидатською дисертацією або з вищою освітою, а ті, хто не має вищої освіти – «прошу не дивитися в мій бік». Це неправда.

Так само ми не орієнтовані суто на україномовну аудиторію. В нас було дуже багато таких «перевірок» і виступів в Донецьку, в Луганську. І не зважаючи на оцю постійну думку про «дві України» ми не відчули такої різниці. Нас розуміли і в Донецьку, і в Чернівцях.

Все залежить від душі людини, від її внутрішнього наповнення, від її відкритості, від бажання розкритися. Тому що найстрашніше – заглянути у себе. Чому ми говоримо багато про когось, чому ми зазираємо в очі комусь іншому і називаємо його недоліки? Тому що в себе заглянути страшно, тому що це велика відповідальність – зуміти розкрити своє серце.

Леся: Чим більше людей зрозуміє і полюбить нашу творчість, різного віку, статі, соціального становища – тим більше ми будемо щасливі….

Галя: Емоції від музики можуть бути різними. Коли просто хтось плаче після прослуховування пісні – цього замало. Має початися внутрішній діалог з собою. Тут не треба розуміти всі слова, тут не треба аналізувати гармонію тексту, тут важлива внутрішня гармонія з собою.

Пригадую, коли ми зробили концерт «Тиша і грім» у 98-му році в київському «Українському домі». Тоді ми зібрали команду музикантів, півроку готувалися. Тоді ніхто наживо в Україні так з групою не виходив і не співав, окрім деяких рок-команд. В основному всі були «фанєрщики»: грубі, відкриті і нахабні.

Власне, коли ми підготували цей проект «Тиша і грім»… Це була така перша бомба-заготовка для українського слухача. Поряд з купою позитивних вражень ми побачили так, нажаль, не вся публіка готова до сприйняття таких концертів, як «Тиша і грім», «Вітер століть», «Стусове коло», «СОНМО».

Просто людям нав’язана думка, що музика має тільки розважати. Музика – це те, що при столі, музика це те, що розважає, музика це те, що приносить гроші, музика – це значить плітки навколо музики, музика – це «удачно выйти замуж», купити автомобіль. Тобто все те, що не стосується мистецтва.

- Але все ж таки без фінансового боку справи сьогодні у музиці ніяк. У вас з цим є проблеми?

Леся: Не будемо розкривати фінансовий бік нашої діяльності… Єдине, що я б хотіла сказати і побажати Україні і всім нам: щоби було більше українських меценатів, людей патріотично налаштованих. Тому що те, що відбувається зараз – це просто жах. Це просто повний жах, де Україна перетворена на корпоративну державу – країну, де одні «корпоративи», які обслуговуються російською мовою. Воно спотворює, воно знецінює саму роль музики. Музика виходить як дівка по виклику. Вона обслуговує невідомо кого і невідомо для чого. Знівелювалися і помінялися місцями усі поняття.

У західних країнах теж усяке трапляється, але навіть там є місце різній музиці. В нас те, що розважає, має свій спектр, а все інше має малесенький відсоток, навіть рок-музика, де ми бачимо і чуємо прекрасні рок-гурти, які на Заході були б зірками – ті ж «Кому вниз», «Мертвий півень»…

Галя: Просто для того, щоб стати відомим, в Україні є певна умова – треба піти шляхом проституції. Інакшого шляху, для того, щоб потрапити на радіо, телебачення, для того, щоб твоя музика стала доступна – нема.

Леся: І обов’язкова умова, Галю, яку ти забула – «русський язик».

Галя: І обов’язкова ця умова, вже скоро без цього ти не потрапиш на сцену.

- Ви – автори вистави «У.Б.Н. («Український буржуазний націоналіст»)», яку поставив Волинський обласний музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка. А що ще пов’язує вас із Луцьком?

Галя: З Луцьком пов’язує, по-перше любов до цього міста: це батьківщина прекрасних людей., які для нас – важливі, знакові постаті. Це і Леся Українка і Оксана Забужко. От останній роман Забужко («Музей покинутих секретів» – «ВН»), є теж цілковитою «політичною бомбою». Це мусить перевернути свідомість українських читачів, тому, що це – нова література. І слава Богу, що Україна і саме ці землі народили цю нову літературу, дали їй силу і підтримку.

Луцьк – красиве місто. Наше перше знайомство було з ним у 92-му році, на фестивалі «Оберіг», нас запросили як гостей. Ну, а потім як ваш драмтеатр взяв на постановку «У.Б.Н.», для нас це був дуже приємний факт і дуже важливий.

Леся: Це споріднені речі. Я хочу сказати, що в таких невеликих приємних містах відбуваються завжди свої революції, які потім входять у революції загальнонаціонального характеру – в плані культури, мистецтва, науки і всього іншого. Ми дуже любимо Луцьк.

Галя: Ну от і УПА народилось на Волині.

- Ви лауреати премії імені Василя Стуса. Можливо, саме це надихнуло вас на створення проекту «Стусове коло»? Як Україна оцінили його?

Галя: Взагалі до цього проекту дорога була довга: цілих десять років. Перша програма називалася «Гойдається вечора зламана віть». А потім був дуже довгий пошук грошей. Фактично «кучмівська» влада не підтримувала, не те що не підтримувала… не треба було навіть потикатися в Міністерство культури для допомоги.

І в цей маленький період нової влади нам вдалося провести два проекти. Це – «Стусове коло», з яким ми поїздили на Сході: Донецьк, Слов’янськ, Маріуполь, де люди взагалі і не чули нічого подібного. Там взагалі концерти майже не відбуваються, окрім «шансонів» різних, про які ми вже говорили. «Вітер століть» вдалося зробити. Там було два гурти – «Сестри Тельнюк» та «Кому вниз». З ним ми були у Кривому Розі, Сумах, Кіровограді.

Леся: «Стусове коло» і «Вітер стоіть» об’їздили дуже багато міст. От «Стусове коло» ми принципово везли на Схід.

Галя: А в Луцьк, здається, нас запросили. Луцьк захотів нас побачити, і Тернопіль. Там на місцях вже все організовувалося.

Леся: Були в основному виступи для молоді. Нам дуже приємно, що вона зрозуміла складне слово Стуса, зрозуміла трагізм його постаті і цю драматичну життєву ситуацію. Для них це було відкриття. І я вважаю, що цим ми свою місію виконали. Це проект, який може продовжуватися наступні десять-двадцять років. Він не має часових і вікових обмежень.

Галя: У проекті головний герой – Василь Стус, який ідейно об’єднує музику його життя. Це приклад, який необхідний для сьогоднішньої молоді. Просто необхідний. Його достоїнство, його самоповага.

- Проте все ж це й далі річ більше бажана, ніж дійсна – популярність, відомість, авторитет української літератури.

Галя: От нещодавно ми були на зустрічі з Оксаною Забужко в Києві. І вона презентувала свій перший голосовий диск. Деякі видавництва роблять такі спроби: випускають, наприклад, голосові диски, де письменник сам читає вірші, читає свої тексти. В Оксани це був перший, і можна сказати, що перший в Україні диск із аудіо-поезією. Це дуже багато дає. Звичайно, якби записувались такі і DVD-проекти, – це було б теж немало. Зараз людина більше перебуває десь біля комп’ютера, в автомобілі, за столом, тому ці аудіокнижки дуже корисні. І не всі мають час читати. Це має діяти, іф цього потребують.

Галя: Кожен українець повинен знати для себе, що він має обов’язково купувати українські диски, обов’язково відвідувати українські концерти, ходити в український театр, а не чекати поки «вахтанговцы приедут», а потім бігти в зал. Знову ж таки не ходити на концерти російської попси, не підтримувати їх своїм гаманцем. Підтримувати українські книжки, українські диски.

Навіть, якщо тобі важко прочитати великий том останньої книжки Оксани Забужко, до прикладу, вона все одно необхідна у тебе в хаті. Якщо ти українець, приймаєш ти її не приймаєш, розумієш – не розумієш, вона повинна стояти на твоїй поличці. Як сказав один критик «и девушка созреет». «Созреет» і до цієї книжки. І ти збагнеш, що ти будеш до цього готовий.

- Ви одні з не багатьох українських співаків, які чітко декларують свою ультрапатріотичну позицію. Як ви вважаєте, в чому причина «комплексу меншовартості» українців? Чи це все ж таки не комплекс, тобто уявний факт, а факт цілком реальний?…

Галя: В Україні є цілі покоління людей, зачатих в страху – у 1933-му, 1937-му…У 65-му, 72-му теж відбувалися подібні «зачистки», правда, уже іншими методами… Якщо подивитися на декілька поколінь – це фактично виходить столітня історія цього страху. А найбільше вбиває людину страх. Те, чого вона найбільше боїться, те й приходить. Вона боїться, щоб її почули, вона починає тихіше говорити. Вона співає те, що всі, говорить те, що всі.

Коли ми подолаємо цей страх самих себе, коли ми подолаємо цей сором, що ми якісь не такі… Це дуже серйозна робота. Вона починається з самих дрібних речей. Ти заходиш в кафе в Луцьку, в твоєму рідному місті. Звучить музика «шансон». Підійди і скажи, наголоси на тому, щоб її вимкнули, щоб тебе не ображали якимись абсолютно окупанськими речами…

Леся: Така ситуація, до речі, по всій Україні.

Галя: Ми стали виходити просто з тих закладів, де нас обслуговують російською мовою і там, де нам вмикають насильно якийсь «шансон», або музику, від якої все тьмяніє в душі і волосся стає дибки. Не можна тим, хто проходить по твоїй вулиці, смітити на ній, тому що це твоя вулиця і твоє місто.

Все з цього починається, і це в ваших руках, тому що ви молоді. Ваше покоління уже не знає страху. Це покоління з зовсім іншим мисленням, з іншим баченням. І для того, щоб вам вижити і здобути справді ту Україну, про які ми говоримо, таку яка має достоїнство, велику гордість, самоповагу, треба починати з дуже маленьких речей – абсолютно банальних, побутових.

Волинські новини

Залишіть коментар

Коментар *

Поля позначені червоною зірочкою * є обов’язковими для заповнення!