Фіналіст шоу «Україна має талант!» Ярослав Джусь: «Щодня думаю про долю України»

Коли спостерігаєш, як грає на бандурі цей юнак, то віриш – в Україні все буде гаразд! Бо, виявляється, улюбленець глядачів популярного талант-шоу киянин Ярослав Джусь не лише обдарований музикант, який блискуче виграє українські та світові хіти на бандурі й фортепіано, крім того грає на сопілці, дримбі та кобзі, а ще й непоборний патріот своєї батьківщини! Саме Ярослав зініціював перший молодіжний пізнавально-розважальний проект «Ukrainian Party», відтак проводить вечірки різножанрової української музики у різних куточках нашої країни, ба навіть за кордоном.

…Ми зустрілися з Ярославом на фестивалі «Країна мрій», що на ньому юнак зі своїм колегою Данилом Носком переміг у безпрецедентній події – Першому кобзарського слемі. Змагаючись із метрами кобзарського цеху – Тарасом Компаніченком, Едуардом Драчем, Миколою Плеканом, глядачі визнали найкращим таки суперзірку телешоу «Україна має талант», «кобзаря-унікума» Ярослава Джуся. Його дует з партнером вразив оригінальним виконанням української народної пісні «Пішла баба на базар».

«МЕНІ ДОСІ ПИШУТЬ ЛИСТИ…»

– Ярославе, то які відчуття після перемоги?
– Насправді мені щастило багато перемагати, але сьогоднішній виступ був під сумнівом: чи вдасться, чи зрозуміють люди народний музичний шарж? Я з Данилом зустрівся за кілька годин до виступу, бо тільки вночі повернувся з Парижа, й упродовж двох годин вигадали отаку пародію. Тож ми дуже вражені, що нас високо оцінили.
– Ти згадав про Париж. Знаю, цю поїздку ти теж виграв: переміг в опитуванні «Україна має талант! І його обираєш ти!», що його проводили на одному з українських сайтів…
– Так, мені відомо: після того, як я покинув шоу, глядачі були обурені, мовляв, ще ніколи не чули й не бачили такої гідної презентації країни, коли представник молодого покоління вважає за нормальне вийти й заговорити українською без заморочок чи понтів, заграти щось традиційне. Я досі вражений, бо щодня до мене підходять люди, кажуть, що плакали всією сім’єю, або в захваті, пишуть приємні листи з усіх куточків України і навіть Росії.

«УЗАГАЛІ-ТО Я ВИКЛАДАЧ ФОРТЕПІАНО»

– Ярославе, хоч ти й «засвітився» на «Україна має талант-2» як бандурист, знаю, що ти викладаєш фортепіано у Стрітівській вищій педагогічній школі кобзарського мистецтва…
– У цій школі провчився чотири роки, відтак маю червоний диплом молодшого спеціаліста. Залишив по собі хорошу репутацію, чув, що сумували, коли пішов звідти… Проте невдовзі, оскільки я ще й навчаюся на третьому курсі Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова, мене покликали назад, але вже викладати. Скажу, що я залюбки пішов у виш вивчати музичне мистецтво й психологію. Удосконалюю гру на бандурі, але позаяк на фортепіано граю краще, бо почав опановувати його з трьох років, то мені запропонували викладати саме фортепіано. Я дуже люблю дітей, тому відразу погодився на цю пропозицію. Тепер маю дванадцять учнів, яким власним прикладом намагаюся прищепити любов до всього українського, раджу слухати нашу музику. Хотілося б більше таких закладів в Україні.
– Після виступу в шоу СТБ тобі, певне, було легше складати сесію в університеті…
– Ні, в університеті на це не зреагували. Я вчуся на заочному, тож з огляду на зайнятість, бракує часу частіше туди навідуватися. Тому й на сесії – жодних поблажок. А чого вони мають бути? Навчання є навчання.

«НЕ ВАЖЛИВО, ДЕ ТИ НАРОДИВСЯ, А ВАЖЛИВО, ДЕ ВИХОВУВАВСЯ…»

– Ярославе, ти народився і виріс у Києві. Вибач, але трохи незрозуміло: звідкіля у тебе аж така любов до всього українського?
– Вважаю, не має значення, де ти народився, а важливо, де виховувався. Мама з народження прищеплювала мені ненав’язливу, некатегоричну любов до України, вчила декоративного живопису, пісень, обрядів, я ходив на різноманітні гуртки, опановував писанкарство й інші традиційні техніки.
Якось ненька розповідала, що коли проголосили незалежність України, здійняли у Києві синьо-жовтий стяг, то вона сказала: «Тепер я виховуватиму сина по-українськи!». Бо сама ж вихована в СРСР, тому й досі думає російською. Однак нині ми намагаємося розмовляти лише українською.
Багато зробили й духовні настанови викладачів кобзарської школи… У моїй душі є щось таке громадське, можливо, тому, що мої предки з історичної Волині, з села Княжого, нинішньої Львівської області. Один знайомий з Києво-Могилянської академії сказав, що наше прізвище княжого роду й після XVІІ століття воно майже зникло. Тепер, хоч і важко, але шукатиму мамині корені…
– Про що ти мрієш?
– Чуючи щодня стільки приємних слів від шанувальників, відчуваючи народну любов, а це так приємно, то, можливо, це вже і є частинка мрії, яка збувається. Я продовжуватиму у тому ж дусі, аби ще більше людей полюбило нашу музику, пишалося народними інструментами.

Розмовляла Жанна КУЯВА, м. Київ

Залишіть коментар

Коментар *

Поля позначені червоною зірочкою * є обов’язковими для заповнення!