Ольга Ляснюк: Якщо тебе читає більше, ніж одна людина, то ти вже пишеш не даремно

Аби зустрітися у редакції «Волинської правди» з письменницею Ольгою Ляснюк у нас було декілька причин. Принаймні дві з них можна було виокремити без жодних вагань.

По-перше – це вихід у світ збірки поезії «Поцілунки у скло». По-друге – знову ж таки усім на зло переступання трирічного рубежу журналом «Птаха», який Ольга має за честь очолювати. Зрештою, розпитати гостю про все інше довелося у ході невимушеного спілкування, яке напросилося саме собою. Про те, кому ж присвячувала свої «Поцілунки…» Ольга Ляснюк, і як вони народжувалися, чому книгу ніколи не замінить електронний носій і де шукати натхнення – в інтерв’ю письменниці на сторінках нашого видання. Крім того, Олю не можна було не потурбувати питаннями про велику політику і не менш великі справи, пов’язані з життям «Птахи»…

– Ольго, говорячи про твою збірку «Поцілунки у скло», важко однозначно сказати, яким настроєм пронизані сторінки книги. З одного боку твої «листи у минуле» – без відповідей від адресата, а з іншого – безтурботна пропозиція «замкнутися на сьомому небі з табличкою не турбувати». Твої «поцілунки» пронизані сумом чи радістю?

– Я вважаю, що це речі філософські. Їх не можна конкретно означити – чи вони радісні, чи вони печальні. Оскільки написані рядки пережиті не тільки розумом, але й серцем, то їх можна більше відчути на емоційному рівні, ніж осмислити. Нехай кожен читає і вибирає для себе, що відчувати у ці хвилини. Як автор, я знаю, що я переживала у ті хвилини, коли писала вірші.

А настрій був абсолютно різний. Веселий, мабуть, найрідше. Бо у веселі часи, як правило, я ділюся радістю з друзями, з людьми, які поруч. А коли хочеться залишитися наодинці із собою і щось переосмислити, тоді я берусь за перо (читай «ручку», – ред.) чи за клавіатуру.

– Дивлюся на обкладинку «Поцілунків» – там бачу образ юної дівчини біля підвіконня. Довго вагалася з ілюстрацією?

– Справа у тому, що я навіть не вибирала. Швидше мене вибрала художниця. Тобто я до неї звернулася із пропозицією співпраці. Вона, не задумуючись, погодилась. Лише попросила надіслати вірші. Навіть тоді, коли ще не було назви збірки віршів. Вона прочитала і потім намалювала цю обкладинку. І варто зауважити, що до того часу, доки не була намальована обкладинка, назва книжки визрівала дещо інша. А вже коли з’явилася обкладинка і коли склалися такі собі пазли – малюнок і вірші, тоді і визріла назва «Поцілунки у скло».

– Судячи з прочитаного, складається таке враження, що ти найбільше любиш осінь. Згадуються рядки: навіть те літо, яке «покінчило життя самогубством», тільки його знаєш останню волю. А зима, «на білокрів’я хвора». Скажи, твоя поезія напряму залежить від зміни погодних умов?

– Осінь – це, мабуть, пора загострень для психів та митців (сміється, – ред.). Тому варто говорити про осінь не як про пору року, а швидше як про стан душі чи стан самопочуття, чи емоційний настрій. Хоча у моїх віршах присутня тематика і літа, і зими, і весни. У збірці осінні нотки присутні. Але це – не від пори року.

– А «Поцілунки» творилися взимку, влітку?

– «Поцілунки» писалися протягом багатьох років. Не буду казати протягом скількох, щоб не думали, що я така стара (знову сміється, – ред.). Але направду, це вірші дуже різних періодів. Можна сказати, що у ній є вірші, навіть не періоду ранньої молодості, а періоду переходу дитинства у юність, і вірші сьогодення. Тобто збірка дуже нерівна, саме тому під кожним твором зазначено рік його написання.

– Ти часто у своїх творах звертаєшся до «когось». Скажи, будь ласка, чи тобі відомо, що цей «хтось» читає твої рядки. Чи тобі від цієї думки ні «холодно, ні спекотно»?

– Звертаючись до когось, я маю на увазі збірного персонажа. Під кожним «ти» в різних віршах можуть бути дуже різні люди. Але це «ти» дуже узагальнює.

А чи приємно, коли читає рядки той, до кого я звертаюся? Ну то, звичайно, приємно. Хоча дуже часто я навіть не можу пригадати, до кого зверталася у тому чи іншому вірші.

– На сторінках твоєї нововиданої збірки можна зустріти героїв відомих світу бестселерів, як от Алісу Льюіса Керрола. Як часто ти використовуєш таких персонажів у своїй поезії? Чи це данина твоїм літературним наставникам?

– Я би не сказала, що це данина. Швидше, це якісь алюзії, ремінісценції. Тобто, речі, дуже відомі у літературі. Це – ніби переосмислення тих персонажів, які були вигадані набагато раніше, ніж я, вже не говорячи про моїх персонажів. І дуже цікаво переосмислювати тих персонажів, які жили понад сто років тому чи більше, до того часу, коли на світ з’явився саме ти.

– У частині збірки під назвою «Каліфорнія», в якій ніколи не була, ти оповідаєш про те, що тобі сниться. Ти часто прокидаєшся вночі і пишеш? І чи це правда, що муза будить і хочеться творити посеред ночі?

– Звичайно. Ніч – це така пора, коли загострюються відчуття, скажімо – страхи стають набагато більшими, натхнення приходить набагато глибинніше. Тому вночі дуже добре творити, особливо, коли ця муза реально тебе будить. Коли ще ти не встиг вибратися з того сну, у якому перебував, і ти хапаєш ручку і навіть інколи, не вмикаючи світла, починаєш щось накидати на папері і відчуваєш неймовірний драйв.

Стан натхнення – одна з найпотужніших речей.

– Де ти пишеш переважно? У домашніх умовах, у маршрутці, на лавці у дворі?

– Всюди. І в маршрутці, і в потязі. Місце абсолютно не має значення. Ну звичайно, хотілося б, щоб це були більш-менш комфортні умови.

А щодо екстремальних умов для складання віршів, то мені згадуються фестивалі з дощовою погодою. Коли записати щось практично не можливо. Коли ручкою пишеш по мокрому папері, а чорнило розтікається. Але, мабуть, найбільше захоплення отримуєш саме від цих речей.

– Яким чорнилом полюбляєш найбільше писати?

– Синім…

– А чи хотіла б ти присвятити свій твір якійсь конкретній людині, створивши на її основі певного персонажа, скажімо, роману чи повісті?

– Звичайно, це можна було би зробити. До речі, існує така традиція написання у світовій літературі, зокрема – сучасній. Часто ті чи інші письменники, скажімо, на замовлення міського голови певного міста пишуть роман, події якого відбуваються саме у тому місті. Звичайно, тематика може бути абсолютно різною.

Письменник творить те, що у нього в голові. Але персонажів переносить у певне місце. І це дуже цікавий прийом.

А щодо моєї прози, то вона дуже емоційно насичена. Саме тому її писати важко, бо я не відволікаюсь на ті чи інші оповіді, які до мене не мають жодного стосунку. Все, що я пишу – кожне слово, кожне речення, навіть кожен розділовий знак – переживаю внутрішньо і внутрішньо на це реагую.

– Мені, людині, яка не претендує на всезагальне знання сучасної української літератури, все одно цікаво спостерігати за твоєю творчістю, навіть з тієї причини, що ти намагаєшся постійно щось приготувати читачу чи у форматі збірок з іншим поетами, чи власним виданням. Скажи, будь ласка, чи відчуваєш ти, що твоя читацька аудиторія збільшується?

– Я не знаю, бо ніколи цього не відстежую. І мені навіть не цікаво відстежувати такі тенденції. Мені цікаво знайомитися з людьми, які мене читають, про існування яких навіть не здогадувалася, але які, до прикладу, телефонують чи пишуть листи.

Відстежувати, чи збільшується кількість читачів, чи ні – це, певно, марна справа. Якщо тебе читає більше, ніж одна людина, то ти вже пишеш не даремно.

– А за час твоєї творчості чи можеш ти пригадати, хто з тих, які читають твої книжки, тебе дивував своїм віком чи соціальною приналежністю?

– Одного разу мене здивувала дівчинка, коли я відвідувала Камінь-Каширський район, там в одній зі шкіл був мій виступ. На зустріч зібрали дітей різного віку – від 4-ого класу і до 11-класників. Звичайно, старшокласникам була цікавіше слухати те, що я пишу. А менші діти просто багато чого не розуміли. Але, коли вже я дарувала свої книжки аудиторії, то до мене підійшла ну зовсім маленька дівчинка і попросила підписати їй книжку. А я кажу: «Дитино, мабуть, це книжка не зовсім для твого віку. Ти краще підійди до інших письменників – у них є дитячі книжки». А вона відповіла: «Якщо мені мама купує колготки «на виріст», то чого я не можу собі купити книжку «на виріст?» Це на мене справило незабутнє враження. Я із задоволенням підписала книжку цій дитині і мені подумалося: дав би Бог, аби вона не переросла той вік, коли їй хочеться купувати книжки.

– А як щодо інших письменниць, твоїх літературних ровесниць. Вони дивують тебе своїми творами?

– У нас багато по-справжньому талановитих письменників і письменниць. І не називатиму якісь конкретні імена, бо просто боюся когось пропустити. Направду, дивує те, що волинська земля настільки насичена літературними обдаруваннями, настільки в ній багато талановитих людей. Важко навіть уявити пересічній людині, наскільки їх багато.

– Я веду до діяльності «Лесиного кадубу»…Чим зараз займається ця організація?

– «Лесин кадуб» живе. Можливо, живе не так успішно, як раніше. У зв’язку з тим, що управління у справах сім’ї, молоді і спорту знайшло можливість відкликати кошти, які були нам виділені. Але ми навіть трохи потішилися цим моментом, у тім значенні, що наші уявлення про чиновників виявилися непомилковими.

Я скажу лише, що держава, яка не опікується молодими талантами, – це не та держава, яка іде до свого процвітання.

– У вирі технологічного прогресу чи зберігає книга своє первинне єство… Ти більше друкуєшся у соціальних мережах чи намагаєшся вилити накопичене лише періодично на папері?

– І так, і так. В Інтернет я намагаюся викладати ті речі, які вже десь були опубліковані, оскільки навіть на тих ресурсах, де ставлять (С) і пишуть «права застережено», авторське право не дуже захищене. А коли вже є річ опублікована, надрукована – інша справа.

– Комп’ютер з часом замінить книгу – це однозначно. Люди від цього не деградуватимуть?

– Я не знаю, чи замінить коли-небудь комп’ютер книгу. Бо книгу можна просто гортати. Її можна поставити на полицю, в ній можна робити позначки, її сторінки стають потертими, букви затираються, але лишається запах, залишається це відчуття паперової сторінки і відчуття того, що ця книжка – лише твоя, і вона стоїть на полиці лише твоїй, а не чиїсь іншій.

З комп’ютером дещо інше. Немає відчуття отої первозданності. І немає відчуття єдності з автором. Тобто усе читається на одному подиху. Воно ніби підтасовується і робиться трохи недобра масова штука.

Я читала електронні рукописи. Але будь-яку вартісну книжку мені хочеться мати у паперовому вигляді.

– А як ти ставишся до модного зараз руху під назвою «буккросинг». Чи ставала його жертвою, чи намагалася влити у середовище молодіжного читання свої книги?

– Звичайно, адже «буккросинг» – це дуже добра справа. Я теж віддавала книжки, інколи навіть не в самій акції «буккросингу» – не там, де я писала своє ім’я, де люди можуть залишити відгук про ту чи іншу книгу. Мені, взагалі здається, що «буккросинг» існує набагато давніше, ніж саме ця його назва. Передавання книги з рук у руки – вічне.

– Сучасне видання для молодого поета – річ дорога чи ні? Скільки для тебе коштує така розкіш?

– Видання книжок нині – досить вартісна штука, і варто зауважити, що в Україні немає багатотисячних тиражів. Навіть у тих письменників, які є дуже популярними, все одно ці тиражі є досить умовними.

Видати книжку – це задоволення не з дешевих. Тим паче, якщо ти хочеш її бачити розкішною, з гарними малюнками, у гарному оформленні, на якісному папері. Це досить дорого. І варто зауважити, що видання чи то книжок, чи будь-яких інших паперових носіїв дорожчає і дорожчає.

– На продовження попереднього запитання, хотілося би дізнатися, наскільки покращилося твоє матеріальне становище у зв’язку з виданням книг?

– Це дуже умовні речі. Я не можу сказати, що книга відразу зробила мене багатою. Насправді я пишу, бо відчуваю, що саме в цьому моє призначення. Було би непогано заробляти на своїх книжках, але це не є для мене самоціллю.

– Олю, як на мене, сучасний письменник, особливо молодий, має мати політичну позицію. А яким чином, на твою думку, варто виражати таку позицію?

– Я вважаю, що кожен письменник повинен мати, можливо, не так політичну, як громадянську позицію. І це однозначно. Як на мене, письменник і громадський діяч – це речі нероздільні. І на підтвердження тому я можу навести купу прикладів, коли письменники ставали на чолі революцій, на чолі повстань, які розпочинали ті чи інші рухи – чи то за права людини, чи інші подібні штуки. Я вважаю, що громадянська позиція – це навіть не прерогатива письменника, а кожної людини, яка відчуває себе особистістю.

– Це я веду до того, що ти цього року опинилася у когорті журналістів Волині, які мали розмову з губернатором на предмет можливого перешкоджання у професійній діяльності представникам медіа з боку влади. Побороли ті «зачинені двері» чи ні?

– Я не знаю, чи ті двері відчинилися. Звичайно, хотілося б, аби вони були відчинені, якщо не навстіж, то хоча б наполовину. Але хочу сказати щиро, що це була моя позиція. Я йшла на ту зустріч з губернатором, я підписувала того листа не тому, що якась певна ситуація торкалася безпосередньо мене. Вона торкалася інших журналістів. Я вважаю, що якщо говорити про солідарність, то варто гуртуватися, бо тільки разом можна здолати перепони у житті, у цім випадку – перешкоджання професійній діяльності.

– Тобі здається, вас тоді щось об’єднало? Чи ти зневірилась, що волинських журналістів взагалі щось може об’єднати, крім подій, на які запрошує влада?

– Я не зневірююсь ніколи. Вважаю, що у будь-якому тунелі є світло. Не факт звичайно, що треба йти на це світло, але воно точно є . Не можу сказати, що я зневірилася у волинських журналістах. Звичайно, журналіст має бути об’єктивним, але у будь-якому разі на нього не можуть не впливати його суб’єктивні чи то погляди, чи то враження. Це жива людина. Журналіста не можна перетворити на якусь друкарську машинку, яка записує. Думаю, що якби журналісти були просто фіксаторами того, що відбувається, жодні газети, жодні інтернет-видання не були би цікаві для читача.

– Не можу не оминути спровокованої на сторінках одного з волинських інтернет-видань дискусії про відсутність противаги прізвищ молодої гвардії журналістів вже відомим донині майстрам пера нашого краю. У нас дійсно криза писемництва серед молоді? Мовляв, часто до молодих репортів ЗМІ вживають слово «писаки». З чим це пов’язано, на твою думку?

– Мені здається, що у молодому віці будь-якого журналіста рано чи пізно обзивали «писакою». А те, що їх так обзивають, це не справедливо. Бо, направду, кожному молодому журналісту ще треба виписатись. Виписатись не у плані того, що чим більше написати, а у плані того, щоб виносити у собі оте незалежне бачення. І мені здається, що тільки тоді, коли в тебе є ім’я, виношене часом, от тоді до тебе починають ставитися інакше. А доки ти молодий, до тебе ставляться зверхньо.

Можу сказати, що молодість – це недолік, який дуже швидко минає.

– То слово «писака» можна не вважати образливим щодо молоді?

– Вважаю, що ні.

– Як у сучасних реаліях має діяти патріот України?

– Якби я зараз відверто сказала свою точку зору, то це б звучало занадто радикально. Але скажу так, аби не збурювати громадськість: точно знаю, що цей патріот не повинен сидіти за зачиненими дверима. У нього точно має бути інша позиція, ніж «моя хата скраю…» Я точно знаю, що патріот має використовувати всі можливості і всі засоби, аби виразити свою точку зору і продемонструвати свою любов до Батьківщини, не махаючи при цьому тими чи іншими політичними прапорами. Я точно знаю, що патріот повинен шанувати минуле своєї держави і обов’язково пам’ятати історію України. Як на мене, патріот – це велика відповідальність перед собою і своїм народом.

– Олю, якось Юрій Андрухович в одному з інтерв’ю зауважив, що націоналізм апелює до якоїсь культурної ідентичності, тому в цьому аспекті важливі такі речі, як «мова», «історія» і так далі. Скажи, а що зараз може об’єднати країну і чи взагалі українцям та ідентичність потрібна?

– Україну може об’єднати прагнення до незалежності нашої держави. І у першу чергу, мабуть, повага до своєї держави і до тих, хто живе поруч. І, крім усього іншого, як я вже казала, – знання історії. Будь-яка людина без історії – це манкурт. Це просто істота, яку можна загнати на будь-яку землю, заставити працювати за кусень хліба і до хліба, і людина не відчуватиме ніякого дискомфорту.

– Що тебе найбільше як українку обурило за цей рік Тигра?

– Обурило стільки речей, що всіх і не пригадати. У першу чергу, звичайно, обурило те, кого обрали Президентом України. Чесно кажучи, називати Президентом цю людину якось і язик не повертається. Обурило те, наскільки ми подалися до східного сусіда. Обурила та байдужість, з якою махнуло рукою дуже багато людей і сказало: «Ну добре, ідемо назад у світле минуле». Обурило те, що губернатор Волині не повважав за потрібне разом з лучанами прийти і вшанувати пам’ять загиблих жертв Голодомору 1932-33 років. І цей перелік можна настільки продовжувати, що можна подумати, що вже незадоволена усім. Але насправді це вияв спротиву.

– Олю, повертаючись до нашої минулорічної розмови про «Птаху», хотілося б знову поцікавитись: кількість дописувачів вашого видання збільшується? На яку тематику здебільшого пишуть молоді люди? Чи наштовхувалась ти на таке явище як «ідейна криза»?

– По-моєму, ідейних криз у молодіжному журналі апріорі бути не може. Тому що кожного місяця, кожного тижня, дня вливається молода кров. Я навіть не можу відстежити того, чи збільшується у нас кількість дописувачів. Точно знаю, що вона змінюється. Тобто одні пишуть, інші – перестають, приходять нові люди. Однак це безперервний процес, дуже творчий і дуже поступальний. Бо кожна людина приносить із собою якусь нову ідею. І кожна людина хоче, аби ця ідея втілилася.

– І знову ж таки про журнал. Який подарунок приготувала «Птаха» своєму читачу на третю річницю свого існування? Як ви святкуватиме свій День народження?

– Ми приготували новий святковий випуск журналу, відсвяткуємо своє триріччя – це вже не так і мало. Крім того, ми відзначимо річницю у Ковелі – у культурно-просвітницькому центрі. Це буде у вигляді концерту, привітань «Птасі».

– Скажи, Олю, ти і минулого року відкидала будь-яку прив’язку до фінансової підтримки «Птахи» мерією Ковеля. Та тим не менше, Сергій Кошарук наразі підтримує ваше видання? І взагалі зі зміною влади у Ковелі «Птаха» відчула натяк на опіку з боку владців?

– Річ у тім, що я відкидала будь-яку прив’язку до фінансової підтримки з боку міської адміністрації Ковеля нашого журналу. А те, що сам Сергій Кошарук підтримує це видання –факт беззаперечний. По-друге, хочу нагадати, що Сергій Кошарук був ініціатором створення цього журналу.

– А чи взагалі потрібно владі опікуватися хоч якимись молодіжними виданнями?

– Думаю, що ні. Я маю на увазі тих, хто претендує на незалежних. Бо якщо до підтримки береться влада, то видання стають заангажованими.

– А вигравати конкурсні гранти – це що, погано?

– Ні, гранти вигравати можна і навіть дуже треба. Я про те, що видання не мають бути державними.

– Ти як головний редактор молодіжного журналу стежиш за тенденціями на ринку молодих ЗМІ. Чи побачила щось цікаве на полицях кіосків за останній рік?

– Не можу сказати, що я відстежую тенденції видань. Чесно кажучи, у мене на це просто немає часу. Але, як на мене, нічого аж такого феноменального не з’явилося. Варто виокремити журнал «Канапка», як молодіжне видання. Я не знаю, чи наразі вони виходять у паперовому варіанті. Але у нас із ними йшов обмін думками, і саме видання було досить цікаве.

В Україні, мабуть, з огляду на те, скільки листів мені приходить з повідомленнями про появу тих чи інших видань, більшає глянцю. У прямому і переносному значенні цього слово. Так би мовити модні журнали з пропагандою гламуру. І я не вважаю, що це є дуже добре.

– «Птаха» не є гламурним журналом?

– У жодному разі – ні.

– У «Птахи» – третя річниця. Чи можеш ти пригадати, що за останній рік підносило журнал найбільше. Чи можеш ти пригадати, яка проблема найбільше і найцікавіше була розкрита у журналі?

– Ну, так одразу і не скажу. У нас було багато цікавих інтерв’ю. Особливо за останній рік намагалися спрямувати будь-яке інтерв’ю, будь-яку статтю у патріотичне русло. Тільки робили це не нав’язливо. Намагалися показати, чим красива Україна, за що її варто любити, скільки цікавого у ній відбувається. Вважаю, що за останній рік ми зробили найбільший наголос на патріотизмі.

– Олю, за збігом обставин, якраз днями на Волині вперше мав побувати Віктор Янукович. Однак так і не приїхав. Щоб ти могла побажати Гаранту, який не відвідав нашу рідну землю?

– Зробив дуже приємний сюрприз, що не відвідав. Можу сказати лише одне: як чекали, так і приїхав.

– Що тебе зараз надихає на роботу ?

– Та, у принципі, усе. Натхнення – це така штука, що його можна побачити і у вінику десь там у кутку, у якійсь старесенькій бабусі, яка не може сама перейти вулицю, і у чомусь смішному, і у тому, що десь там підсковзнувся, і в тих людях, які стають тобі ще більш рідними, в доньці, яка росте. Та в усьому абсолютно, і я цьому завдячую усім, хто поряд, і без кого я не уявляю свого життя.

Спілкувався Назар ВАЛЬЧУК

Залишіть коментар

Коментар *

Поля позначені червоною зірочкою * є обов’язковими для заповнення!