Інтерв’ю Сашка Положинського калуським журналістам

Сашко Положинський – виконавець, що роками є еталоном “людини” та  “українця”, розповів про те, чому почав писати вірші, як оцінює Помаранчеву революцію, і чи сподобалися йому калуські дороги.

— Сашку, чи пропонуватимете калушанам мінятися годинниками?

— Пропонуватиму. Усе залежить від того, чи погодяться вони на обмін. Поки що я обмінював переважно годинники-унісекс. Тобто, такі, які можуть носити і чоловіки, і жінки. Калушанам запропоную відверто жіночий годинник, всипаний стразами.

— Активно відвідуючи великі і не дуже міста України, у Калуші, проте, виступаєте тільки вдруге. Чи побачили Ви Калуш європейським містом?

— Виступаємо ми тут, дійсно, вдруге (уперше “Тартак” виступав у парку культури і відпочинку під час святкування Дня міста кілька років тому. — Авт.). Тобто, я тут — не такий частий гість, як у багатьох інших містах, де ми мали вже десятки концертів. Але другий раз — це краще, ніж перший.

В Україні, на превеликий жаль, немає європейських міст. Принаймні, у моєму розумінні. Жодне місто: ні Львів, ні Київ, ні Донецьк, ні мій рідний Луцьк, ні, у тому числі, Калуш, під це визначення не підпадають. Казати про те, що Калуш — “забите” провінційне містечко, я теж не можу, тому що він таким не є. І про це свідчить, принаймні, вже той факт, що “Тартак” тут виступає, і вже не вперше. На жаль, такі містечка, які можна назвати “забитими”, провінційними, не мають змоги зробити будь-який концерт. Такі містечка перебувають у напівживому стані. А, якщо містечко — у такому стані, то які вже там концерти?! Людям — би вижити.

Так що, скоріш за все, у Калуші поєднується щось позитивне і щось негативне. Сьогодні, наприклад, ми їхали у вашому місті по цілком придатних для пересування дорогах, і так само, — по цілком непридатних. Бачили тут як гарні будинки, так і трагічні залишки радянського минулого.

Насправді, про те, щоб давати повну оцінку, мені, як людині зі сцени, потрібно спочатку вийти на сцену і відіграти концерт. Тоді я зможу сказати, яка тут публіка. Тому що для мене, як для артиста, публіка є найважливішою.

— Гурт “Тартак” знає більшість населення України як молодшого, так і старшого поколінь. Чи часто спізнають Вас на вулицях?

— З того часу, як я був часто присутній на телебаченні, я дуже сильно змінив свій імідж. Раніше мене впізнавали, у першу чергу, за певними зовнішніми атрибутами, такими, як борідка чи окуляри. Зараз ні того, ні іншого я не ношу. Окуляри одягаю рідко: переважно ношу контактні лінзи. Борідку поголив перед зйомками одного з кліпів, і зрозумів, що вона мені набридла, і не хочу її більше відрощувати.

Буває, що мене впізнають. Але, на щастя, вже значно менше, ніж колись. Чесно кажучи, це — трошечки “напряжний” момент повсякденного життя.

Приємно, що мене впізнають не масово, а — тільки “свої”. Ця вибіркова впізнаваність є своєрідним паролем для знайомства. Якщо людина мене впізнає, значить, це — “своя” людина, яка постійно стежить за тим, що відбувається у гурті “Тартак”. Тобто, це, у більшості випадків, — людина-однодумець.

Коли мене рідше почали впізнавати, мені стало легше виокремлювати близькі душі. І зараз, фактично, кожне таке випадкове знайомство часто закінчується продовженням спілкування: через Інтернет, а потім — знайомством у реальному житті. А інколи — і справжньою дружбою.

— Цього року гурт святкує своє 15-річчя. За цей час слово “тартак” у молодих людей тісно асоціюється з назвою Вашого гурту, а не з первинним значенням — пилорама. Чому 1996 року обрали для назви саме це слово “Тартак”?

— Тартак — це гарне слово, як не крутіть. Це слово дає можливість для графічних рішень, для того, щоби писати його на майках, на футболках, на плакатах, на компакт-дисках. Якщо написати його кирилицею, то воно не налякає людину, яка знає тільки “латинку”.

Що стосується змісту, то мені здається, що “тартак” і за змістом відповідає тому, що робить наш колектив. Ми — дуже енергійні люди. Ми — гурт, який цю енергію “катає” взад-вперед, крутить по колу. Тобто, робить те, що відбувається на тартаку. Атмосфера того тартака-пилорами, певною мірою, відповідає тому, що відбувається на наших концертах. Це — велика кількість різних факторів: і рух, й енергетика, й, у тому числі, певний елемент нищення й, одночасно, певний елемент творення. І це — і запах дерева, приємний запах.

1996 року все починалося, як гра. Зовсім без прицілу на майбутнє. У мене буда певна кількість пісень, які я хотів би виконувати, і бажання створити “живий” колектив. У мене була навіть назва колективу, але не було самого колективу. Якось я побачив оголошення про те, що буде відбуватися відбірковий тур на фестиваль “Червона рута”, і мені захотілося туди потрапити. Це була моя мрія — побувати на фестивалі. І я вирішив, що побувати на фестивалі у якості учасника — значно простіше, ніж побувати у якості глядача. Тож, я одразу, довго не думаючи, написав заявку.

Коли ми перемогли на фестивалі, то опинилися перед можливістю подальшого професійного існування. І тоді я почав задумуватися, з тим, щоб реалізувати мою першочергову мрію про повноцінний “живий” колектив, і тоді вже я потрохи почав запрошувати музикантів. Коли ти вже маєш якийсь певний життєвий здобуток, якісь певні досягнення, певний, хоч мінімальний, але, все-таки, авторитет, уже легше знаходити однодумців.

— Більшість із текстів пісень гурту “Тартак” написали саме Ви. Чи важко поєднувати професійну музичну діяльність із, певною мірою, літературною?

— Перші вірші я почав писати ще у школі. Це було дуже прагматичним кроком. Учителі української і російської мов дозволяли писати твори у віршованому вигляді. І, коли треба написати твір, скажімо, на дві сторінки, мені легше було писати віршами: можна було менше писати. Мені вдавалося непогано римувати і вкладати у твори певний зміст. Тож, я почав пробувати писати вірші. І вони почали вдаватися. Учителі почали заохочувати мене у цій справі, і я писав вірші навіть для стінгазети.

Але потім мені “підрізали крила”. Я написав два досить пафосні, у радянських традиціях вірші, адже тоді ще існував Радянський Союз. І — відіслав їх у нашу місцеву газету. Мені прийшла відповідь, що мої вірші — дуже “слабенькі”. На той час міг уже адекватно оцінювати свою власну творчість і порівнювати її з творчістю інших людей. Звичайно, на рівень Лесі Українки чи Тараса Шевченка я не претендував. Але на рівень тих віршів, які друкували у тій газеті, я цілком міг претендувати.

Інша справа, що під тими віршами або стояло більш відоме ім’я, ніж моє, або стояв підпис ветерана Великої вітчизняної війни чи передовика якогось-там заводу. А я — школяр луцької школи №15. І мене ця несправедливість так образила, що я на певний час закинув віршування. Свою творчу енергію спрямовував тільки на те, щоб переробляти пісні для КВНу, писати сценарії.

Під час навчання в інституті я був капітаном команди КВН, і там писав якісь тексти. І у певний момент я зрозумів, що можу писати пісні. Реально почав їх писати на старших курсах.

— Ви один раз брали участь у відбірковому турі на “Євробачення”. Після того вже кілька разів критично висловлювалися про виступи українських конкурсантів. Чому не хочете своїм прикладом показати, як треба працювати на імідж своєї країни на пісенному конкурсі?

— Ми один раз погодилися на участь у цьому шоу. І це було лише тоді, коли дізнався, що дуже сильно “просувають” гурт “Гринджоли” — хлопців, які вміють працювати професійно, й уже давно займаються музикою. Але я вважав, що на тому “Євробаченні” Україну мала представляти Ані Лорак. І, коли дізнався, що намагаються “проштовхнути” гурт “Гринджоли” з піснею “Разом нас — багато”, мене особисто це “зачепило”. Мені запропонували взяти участь у цьому нібито відборі, і я наївно сподівався, що участь гурту “Тартак” зможе “відтягнути” певну кількість голосів від гурту “Гринджоли” для того, щоб перемогла Ані Лорак.

Тоді я цього не приховував. Відкрито говорю і зараз. Виступ гурту “Гринджоли” на “Євробаченні” особисто мені здався жалюгідним. Мені було соромно і за Україну, і за всіх тих людей, які сподівалися на гарний виступ хлопців. Ну, і так само мені було прикро, що не виступає Ані Лорак саме на тому “Євробаченні”.

Це був єдиний раз, коли я погодився, і потім про це я, звісно, пошкодував, і зрозумів, що це все просто було виставою, хоча, може, і дійсно було по-справжньому чесне голосування. Але у мене є велика підозра, що справжнє голосування так нічого і не вирішувало.

— Помаранчева революція, у Вашому розумінні, так і залишилася невикористаним шансом?

— Ми занадто швидко тоді розслабилися і почали чекати манни небесної. А повинні були, навпаки, впрягтися у роботу, і ще більше працювати. А ми розучилися працювати, тому що багато років люди в Україні не працювали самі на себе. І, поки ми не навчимося знову працювати на самих себе, на свою державу, на свій народ, нічого у нас не буде.

Те, що сталося після 2004 року, є гарним підтвердженням цього. Ми говоримо, що ми кілька тижнів мерзли на Майдані. А для того, щоб досягнути добробуту, гідного рівня життя, потрібно роками працювати. Ми повинні “пахати” з року у рік, упрягатися у роботу. І не лише самим “пахати”, на межі можливостей, але і контролювати, щоб усі довкола так само працювали. У тому числі — й у владних прошарках.

Ми цього всього не робили. Ми думали: “Все! Ющенко при владі! Ми будемо чекати, коли до нас прийде гарне життя”. Так не має бути. Поки ми не усвідомимо те, що, приводячи людей до влади, ми мусимо створити чіткі умови, ми маємо контролювати, щоб люди при владі виконували свої обов’язки, виконували свої зобов’язання перед нами, свої передвиборчі обіцянки.

Поки люди, які приходять до влади, не зрозуміють, що вони дійсно є слугами народу, а не навпаки: народ є слугами людей при владі, не буде діла. Так що, маємо те, на що заслуговуємо.

— Яке місце у Вашій творчості посідає політика, зокрема, як ставитеся до останнього скандалу, пов’язаного із відмовою Василя Шкляра від Шевченківської премії?

— Я активно переймаюся політичними питаннями. Більше того, дуже сильно переживаю за політичне майбутнє України. Я вважаю, що лукавлять ті люди, які кажуть, що політика їх не цікавить. Бо, навіть, якщо є таке насправді, то це значить, що політика не цікавиться такими людьми. І не можна вирішувати питання культурні, соціальні, економічні, питання добробуту, захисту здоров’я, довкілля тощо, не вирішуючи політичних питань. У суспільстві все — взаємопов’язане. Одні проблеми породжують інші. І, якщо ми займаємося викоріненням одних негараздів, то ми маємо цей процес розширити максимально, щоб вичистити весь гній із організму. Інакше, якщо ми чогось десь не зробимо, то зараза буде розповсюджуватися і надалі.

Мені дуже подобається “Залишенець” або “Чорний ворон”. Я вважаю, що ця книга заслуговує на те, щоб автор отримав Шевченківську премію. Але, разом із тим, нічого дивного немає у тому, що у нас кожне таке просте питання зараз починають перетворювати на якесь шоу. Ми живемо у країні, де дуже багато абсурду. Ми маємо у незалежній Україні стільки всього, що не вписується у поняття незалежності. Будуючи незалежну державу, ми не попіклувалися про те, щоб просто знищити наслідки колоніального минулого, познімати ті жахливі пам’ятники, щоб перейменувати міста, вулиці, віддати данину всім тим людям, які боролися за незалежність. Тож, про яке там сучасне і майбутнє можна говорити, коли ми не дали раду минулому. Тому мене не дивує ані ситуація із Шевченківською премією, ні всі інші ситуації, які зараз у нас складаються. Це все — закономірно у тих реаліях, у яких ми існуємо.

Інше питання: як довго ми будемо з цими всіма реаліями миритися, і чи здатні ми, нарешті, усвідомити, що, поки самі не захочемо змінити своє життя на краще, ніхто нам не допоможе. Поки кожен із нас не почне зсередини перейматися цим питанням, і розуміти, що від нашого власного життя, від нашої життєвої активності, від активної громадянської позиції, залежить майбутнє наше, наших дітей і нашої країни.

ПроВолинь

  1. Сироп коментує:

    Калуш…місто дитинства та гарних спогадів)

Залишіть коментар

Коментар *

Поля позначені червоною зірочкою * є обов’язковими для заповнення!