Леся Хоменко: “Творити справді може кожен”

Київська художниця Леся Хоменко – одна з членів арт-групи Р.Е.П., темою робіт якої є соціальне мистецтво. У власних персональних проектах поза Р.Е.П.ом, вона також займає соціально-критичну позицію.

Рефлексії з приводу радянського минулого, соцреалістичної традиції – одна з тем її творчості. В цьому контексті особливо цікавою є її остання виставка “Сродна праця”, яка полемізує з радянським міфом про щастя в праці.

У понеділок стало відомо, що Леся потрапила у шорт-лист номінантів на Премію PinchukArtCentre у 2011 році

“Українська правда. Життя” поговорила з художницею про можливості “ероса праці”, різницю між роботою і заробітком, і спробувала з’ясувати, чому художник отримує гроші за радість творчості, тоді як інші займаються мистецтвом у вільний від роботи час.

- В країнах, що розвиваються, праця – неминучість, необхідна для виживання. Тепер виявилося, що неробство (рос. – праздность), про яку мріяли багато поколінь гедоністів, аж ніяк не ідеал. У розвинених країнах представники вищих класів працюють. Тобто праця – потреба в діяльності, у зусиллях, має позаекономічні підстави.

- Згодна, я б ще розрізняла працю і заробіток. Бо, наприклад, мити вдома посуд або доглядати за своїм тілом – це також важка праця і для когось це щастя, а для когось – просто необхідність.

Оскільки ідея споживацтва себе дискредитувала, якраз на передній план виходить усвідомлене бажання виробляти замість споживати. Щоправда, в пострадянських країнах існує травма пережитого дефіциту, і споживацтво у нас ще не скоро закінчиться. Люди більше працюють, щоб більше споживати. Так що не виживання, а споживання.

“Я переважно працюю без грошей. Часто ми, художники, просто тішимося, що отримуємо кошти для реалізації роботи і не “виходимо в мінус”. Автор фото Костянтин Стрілець

- Віка Бурлака в тексті до виставки висловилась радикально песимістично, мовляв, щастя в праці – ілюзія. Рішуче не згодна, бо вважаю, що ми належимо до генерації, яка спостерігає емансипацію праці. Для цілого класу громадян розвинених країн – креативного класу – ідеали утопії реалізуються.

- Мені подобається присутність тексту Віки на виставці саме тому, що він ніби опонує моєму задумові. Мені саме про те і йшлося, щоб презентувати протилежні точки зору. Хоч я особисто вірю, що віднаходження щастя в роботі – це навіть не утопія, а цілком реальна можливість.

Та це зовсім не означає, що не треба боротись за гідні умови своєї праці. Єдине, що мені не до вподоби, – це термін “креативний клас”. Якщо ти маєш на увазі художників, то мені більше імпонує термін з шістдесятих – “працівник мистецтва”. “Креативний клас” – це більше про людей, що займаються рекламою та PR-технологіями.

- Давай поговоримо про економічні підстави праці сучасного художника. Якщо “кожен може бути художником”, то не зрозуміло, чому хтось отримує гроші за радість творчості, а хтось повинен класти асфальт і самовиражатися у вільний від роботи час. Мистецтво за останні 50-ть років настільки демократизувалося, що обиватель впевнений, що він може творити не гірше, ніж художник.

- Творити справді може кожен, але тут інше питання: скільки годин на тиждень він готовий творити? Художник відрізняється від представника іншої професії саме затраченим на роботу часом. Художник залишається художником весь свій час. У нього нема вихідних. Навіть якщо він фізично не працює над створенням продукту, він не може не думати.

“Сородна праця”, Мала галерея “Мистецького Арсеналу”, 2011

Професія художника повна ризику. Це – нестабільне матеріальне становище. Як в Україні, так і в західному світі. Коли з’являється родина, діти, це дуже сміливо – залишатись експериментатором і не боятись змін.

- Про які ризики йдеться? Пожежник ризикує життям, громадський активіст – позбавленням волі, підприємець – фінансовим добробутом родини. А матеріальна нестабільність властива будь-якій вільній професії.

- Так, професія художника – не єдина, а одна з тих, що сповнені ризику. Я мала на увазі, що не кожна людина почуватиметься комфортно без регулярного заробітку, “ставки”. Треба мати авантюрну вдачу.

Що стосується нашої країни, то тут практично нема інституцій та фондів, які підтримують та стимулюють розвиток експериментального мистецтва. Так, багато художників старшого покоління вимушені були покинути мистецтво в нестабільні часи. Тепер потроху повертаються.

“Я проти гендерного розподілу праці, особливо вдома”

- Як на мене, мистецтво, як і журналістика, яка зараз все частіше програє блогерству, – це освіта, спосіб життя, але не професія. І не зовсім зрозуміло, хто буде її фінансувати. Чи готова ти, наприклад, працювати взагалі без грошей, заробляти в іншій сфері для того, щоб мати свободу творчості?

- Мистецтво все ще тримається за інституції, тому його не можна назвати таким же демократичним, як блогерство.

Інституції мають функцію експерта. Але у нас ці ж інституції не платять художникам гонорарів і тому складається враження, що художники працюють не для суспільства, а лише для себе.

Я переважно і працюю без грошей. Часто ми, художники, просто тішимося, що отримуємо кошти для реалізації роботи і не “виходимо в мінус”. Щоб зберегти свободу висловлення, я готова підробляти, я так і роблю. Але мені не обов’язково іти в інші сфери, я можу заробити завдяки художньому ремеслу, або викладанню. І все ж, українські художники мають почати вимагати гонорари за участь у виставках.

- Чи сподіваєшся ти розбагатіти на виставці про працю?

- Теоретично, це можливо, я була б не проти. Проте якоїсь системи нема.

Із серії “Велетні”, 2008

- Від чого або кого залежіть ціноутворення на роботи молодих українських художників? Скільки коштують, наприклад твої роботи, роботи групи Р.Е.П.?

- Ціни залежать від участі у виставках в серйозних інституціях або на важливих художніх міжнародних фестивалях. Для ціноутворення також важливо, щоб роботи художника були присутні в престижних колекціях.

Важливо, щоб ціна була стабільною і зростала поволі. На заході в художній ринковій системі все це дуже регламентовано. А у нас часто можна почути, що “цей український художник є дуже відомим на заході”, або “його роботи в багатьох західних колекціях”.

Це такі загальні формулювання без уточнень, бо думають, що все одно ніхто не перевірить. Середня ціна на мої роботи – 10 тисяч євро. У Р.Е.П.а приблизно така ж сама, це залежить від специфіки твору.

- Для тебе мистецтво – праця чи творчість?

- Мистецтво – праця, а життя – творчість.

- Що тобі дає спільна праця з твоїми друзями в рамках Р.Е.П.? Як розподіляються ролі? Як ви вирішуєте, який проект робити? Як розподіляєте відповідальність? Ви всі дуже різні, але що об’єднує тих, хто залишився досі в Р.Е.П.?

- Для групи Р.Е.П. найважливішим є спосіб взаємодії. Ти точно підмітила, що всі шість учасників групи є дуже різними, і це додає азарту.

Принцип нашої роботи – це колективне авторство, де в результаті не вказується, хто що саме зробив. Але в процесі, звісно, певний розподіл обов’язків є, добровільний.

Всі рішення приймаються консенсусом, без голосування. Іноді приносиш на загальний розгляд якусь ідею, а в кінці обговорення її вже не впізнаєш. Але відчуття відчуженості не виникає.

Та оскільки будь-який продукт Р.Е.П.у – це результат переговорів, то тим ціннішою для кожного з нас є наша індивідуальна художня практика, бо там ми зберігаємо суб’єктивність і, можливо, недоговореність. Останнім часом теми, які обирає група, часто перетинаються з нашими індивідуальними темами і ми це розцінюємо як позитивний процес.

- Які твої політичні погляди?

- Артур Жмієвський та команда Берлінського бієнале анкетували художників на предмет їхніх політичних поглядів. Оскільки треба було бути локонічною, там я окреслила себе як “пацифіст”J

Я, звісно, виступаю за соціальний захист прав і свобод, зокрема робітників, але не можу себе назвати ні комуністкою, ні соціалісткою.

Частково я ліберальних поглядів, але й там я бачу багато недоліків. Я вважаю, що художник в ідеалі повинен мати критичну дистанцію відносно будь-яких політичних течій та груп. Тоді можна насправді говорити про критичне та соціально-ангажоване мистецтво.

У зв’язку з цим хочу знову згадати “працівників мистецтва” 60-х, яких можна легко окреслити лівими, та, можливо, вони були чимось іншим.

- “Чимось іншим”? Що саме ти маєш на увазі?

- Або “кимось іншим”. Я тут не мала на увазі фігуру “іншого” як таку, лише хотіла підкреслити той рівень саморефлексії, що був в американських “працівників мистецтва” в середині ХХ століття, які проблематизували постать митця, але не відносили себе до жодної з політичних течій, хоча їхня діяльність дуже нагадувала лівий активізм.

Із серії “Велетні”, 2008

- Хочу спитати про гендерні стереотипи в контексті праці. Я справді вважаю, що жіночий рух виповнив свою місію в минулому столітті у розвинених країнах. Тобто рівність була досягнута, зараз боротьба фактично відбувається за виключні права для жінок. Цікаво, що ти з цього приводу думаєш. Як в твоїй родині розподіляються ролі? Як стать і гендер впливають на твою творчість?

- Я проти гендерного розподілу праці, особливо вдома. Але вважаю, що кожна родина має сама встановлювати правила, просто важливо, щоб був вибір.

Якщо важко зараз вплинути на існуючий стан речей, ми хоча б можемо виховати наших дітей вільними від гендерних стереотипів. Я не проти називати себе художником, а не художницею тільки тому, що коли узагальнено пишеш “художник/ця” – чоловіча стать частіше вказується перед жіночою, і ні про яку рівність не йдеться.

Те, чим я займаюсь, я вважаю не дуже жіночою справою – іноді буває важко фізично, але творчість від гендеру не залежить.

- Як ти ставишся до політичного мистецтва? Чи вважаєш ти себе художником, який займається політичним мистецтвом?

- Я вважаю, що мистецтво, яке презентується публічно, не може не бути політичним.

- Тобто картини Гапчинської і Пояркова – теж політичне?

- Може, у них просто не мистецтво?

“Дивокрай”, Українській дім, 2008

- Якщо говорити про героїв виставки, вони пов’язані з радянською епохою, коли існував міф “ероса праці”. Як ти ставишся до радянської спадщини? І до її утопічних витоків, і реальності авторитаризму. Чи був авторитаризм неминучістю?

- Я справді вела діалог із соцреалістичною традицією, співставляючи образ робітника-героя радянського епосу із сьогоднішнім робітником, який вже не є героєм свого часу.

Своїми картинами я досліджую зв’язки з минулим та можливість неперервності історії. Для мене важлива не ностальгія за радянським, а виявлення радянського в сьогоднішньому дні. В зв’язку з цим мені важко говорити, чи був авторитаризм неминучим, і що б могло статись, якби все пішло інакше. Важливо, що ми маємо зараз.

- Результати праці творчої людини пов’язані з проблемою копірайту. Поясню, чому вважаю копірайт проблемою. Наприклад, кіно. З одного боку, доступність арт-кіно на файлообмінниках викликає захват. З іншого – в такій країні, як наша, це робить неможливим виробництво кіно, бо позбавляє його економічних підстав.

- Якщо говорити про тиражні художні медіа, наприклад, відео, то є спеціальні копії “не для продажу”. Вони експонуються на виставках або презентуються кураторам. Копії для продажу мають чимось відрізнятись. Такі собі хитрощі ринку.

Деякі художники вільно розповсюджують свої роботи – наприклад, російська група “Что делать?”. Деякі художники навмисне створюють роботи, які не належать тільки їм. Бо якщо ти створюєш якусь ситуацію в публічному просторі, будь-хто може задокументувати це. Але, звісно, існують безліч конфліктних випадків.

- Як ти відносишся до ідеї анонімного й безкоштовного мистецтва?

- В нашій країні дуже багато безкоштовного мистецтва, бо тут ще не звикли платити гонорарів. Я вважаю, що це дуже гальмує художній процес. А анонімне мистецтво – якщо це виправдано задумом – чому б і ні?

Фото репродукцій “BX-Студіо”

Аксінья Куріна

Українська правда

Залишіть коментар

Коментар *

Поля позначені червоною зірочкою * є обов’язковими для заповнення!