Олег Бровін: «Людська вдячність – бальзам на моє українське серце»

Часто-густо талановитих, успішних, заможних людей називають улюбленцями долі. Ми споглядаємо історії їхнього життя з екранів телевізорів, читаємо про них у глянцевих журналах і на шпальтах газет, збираємо плітки й пишаємося навіть поверховим знайомством із ними. Нам здається, що їхнє життя завжди було таким, хоча зазвичай шлях до успіху ой який тернистий. Журналісти порталу «Про Волинь» вирішили пройти життєвими манівцями тих волинян, які нині творять історію не лише рідного краю, але й України.

Тож вашій увазі інтерв’ю із відомим бізнесменом, ресторатором, власником сім’ї ресторанів, директором компанії «Гранд Персона», щирим українцем Олегом Бровіним.

РЕСТОРАННИЙ БІЗНЕС У ЛУЦЬКУ – СТАВКА НА МАЙБУТНЄ
Олеже В’ячеславовичу, всі ми родом із дитинства. Яким було ваше і чи вплинуло воно на вас теперішнього?
– Яке моє дитинство (усміхається. – Авт.)? Я був звичайною дитиною зі звичайної радянської сім’ї. Мій тато мав стосунок до військової служби, а мама працювала у тресті «Волиньпромбуд» інженером. Я не одинак – маю молодшу сестру. Вона заміжня, і нині живе в США. На жаль, ми не бачилися вже 15 років.
Чи вплинуло на мене моє «совкове» дитинство? Навряд… Те радянське минуле, за яким, можливо, хтось і сумує, я волів би забути, як жахливий сон. Хочу, щоб мої діти такого ніколи не знали і щоб їм про таку минувшину ніхто не розповідав. Кажу це, поклавши руку на серце, навіть з огляду на аж ніяк не легке сьогодення в незалежній Україні. Нині все інше: ми інші, держава і суспільство теж інші.
Де ви навчалися, який маєте фах? І загалом, як ставитеся до навчання?
– Навчатися потрібно завжди. Я, наприклад, вчуся й досі, як і ті, хто в мене працює. Ми переконані, що навчатися ніколи не пізно і ніколи не соромно. У нас є корпоративне навчання, а ще від кожного директора ми вимагаємо самопідготовки.
Щодо моєї освіти, то вона технічна: я інженер-механік. Жодного стосунку до ресторанного бізнесу й до того, що роблю, ця моя освіта немає.
Щоб стати успішним, як гадаєте, чого треба більше – знань чи талану?
– Гадаю, що талан й інтуїція в бізнесменів на першому місці. Чимало дуже освічених людей, серед них і мої знайомі, не можуть  знайти себе, реалізувати у житті. А тим часом трієчники, які в школі навчалися за принципом «аби не поперли», нині і фартові, й успішні. Просто вони не боялися ризикувати, ухвалювати рішення. Переконаний: головне – не боятися ухвалювати рішення. Це стосується і бізнесу, і сімейного життя, і виховання дітей.
– Ви ризикова людина?
– Гм… Останнім часом уже ні. Напевно, старію (сміється. – Авт.)…
– А яке найнеочікуваніше для себе рішення довелося ухвалювати?
–    Був 1991-й, ГКЧП. Я вже три роки прослужив спершу на Далекому Сході, а потім на секретній військово-морській базі у В’єтнамі. Коли в Москві стався путч, керівництво вишикувало нас на плацу і скомандувало: «Хохли, узбеки, казахи, вийти зі строю!» Нам поставили умову: щоб продовжити службу, ми мали скласти присягу на вірність Росії. Мені важко було збагнути, що це означає, адже я присягав на вірність радянському народові, а що таке окрема Росія чи Україна – і гадки не мав. Тоді вирішив звільнитися з армії й повернутися в Україну. Не розумів, куди я їду, для чого я їду, що мене там чекає… Я просто їхав додому.
 І як вас зустріла Україна?
– На ту пору я вже одружився, мав маленького синочка. Мені треба було утримувати сім’ю, а тому робив те, що й більшість українців-західняків: їздив до Польщі, стояв на базарах, в одному місці купував, у другому перепродував. Згодом  товариш найняв мене продавати взуття. Саме тоді я збагнув, що маю хист до комерції. До речі, з цим взуттям пов’язана цікава історія. Його привозили з Європи, де воно призначалося для небіжчиків. Коли ми торгували цим крамом, то навіть не здогадувалися, з чим маємо справу. Люди брали взуття, бо ціна була доступна. Носив  його і я, і моя дружина. Насторожило те, що через півроку черевики розлазилися. А згодом докопався до істини…
– А яким був ваш перший серйозний бізнес?
– Ну-у-у про це багато хто знає – ніжки Буша. Магазин «Джесіка», де ми торгували взуттям, був на тодішній Радянській (нині вул. Лесі Українки. – Авт.), в одному з підвалів. Коли взуттєвий бізнес пішов на спад, відкрили там маленьке кафе. У 90-ті меню в ньому було не надто вишукане: горілка, бутерброди й інші нашвидкуруч приготовлені страви.
Так сталося, що один із наших співробітників потрапив у ДТП, і той чоловік, який пом’яв його авто, на знак примирення дав ящик заморожених курячих окостів. Він привіз їх до мене та, розвівши руками, запитав, що з ними робити. Не довго думаючи, ми посмажили їх у фритюрниці…
Наша нова страва викликала у Луцьку справжній кулінарний бум. За два дні курячі стегенця просто розмели. Тож розшукавши винуватця того ДПТ аж у Рівному, заповзялися купувати їх у нього.
А потім на етикетці дочитався, де стегенця продають у Польщі. Правдами й неправдами отримав банківський кредит і почав возити м’ясо з-за кордону. Це був мій перший серйозний бізнес. Мав тоді десь близько тридцяти.
На шляху від 91-го до сьогодні що було найскладнішим?
– Мені важко відповісти… Весь мій шлях доволі тернистий. Річ у тім, що і життя, і бізнес в Україні завжди були дуже непростими. І хай хто що думає про бізнесменів, але їхня справа – це щоденна боротьба за виживання.
Просто тепер я вже трохи спокійніший, бо маю чимало хороших помічників, яким довіряю і які звільнили мене від постійної метушні. От і видаюся наразі таким виваженим та респектабельним, хоча щодня маю кропітку роботу. Ресторанний бізнес не стерпить і хвилини байдужості до нього.
Можливо, так важко, бо держава погано дбає про своїх людей?
– Не без цього. Українцям загалом і владі зокрема мусово зрозуміти, що треба не просто змінити вивіски, а значно глибше копнути. Врешті-решт маємо визначитися: якщо ми українці, то де хочемо бути – у Європі чи в іншому місці.
Чи доводилося вам кардинально змінювати ставлення до людей і переосмислювати свої життєві принципи?
– У житті стикався і зі зрадою, і з обманом, і з аферистами… Але все, що сталося, про що я кажу, – це лише погляд на проблему з моєї дзвіниці. Напевно, знайдуться ті, хто те саме скаже і про мене. Хоча зі всіма намагаюся чинити максимально справедливо, по-людськи. Моя совість чиста, тому спокійно і вільно живу в цьому світі. А зрештою, хто без гріха – нехай кине у мене камінь…
В Україні побутує думка, що жодна заможна людина не нажила свого статку чесно. Ви можете це заперечити?
– Я не можу цього заперечити… Річ у тім, що в Україні такого поняття, як «чесний бізнесмен», взагалі не існує. Кожного можна на чомусь упіймати. Тим, хто каже, що бізнесмени працюють нечесно, хочу зауважити, що вони працюють так, як живе вся країна. Не вони пишуть закони, за якими їм доводиться жити, і не їхніх рук діло популярні оборудки, які відкрито прокручують у бізнесі. Є держава, є система, і є ми  у державі й системі. Тому в правдивості слів тих, хто каже, що заробив статки чесно, я  засумнівався б…
А щоб в Україні заробляти чесні гроші, треба нинішню систему, ще радянську, міняти, запроваджувати європейські закони. Але для цього потрібне підґрунтя. Ну не можуть люди, які ходять до туалету в кущі на узбіччі доріг, жити за європейськими законами.
Ви вважаєте себе хорошим ресторатором?
– Завжди повторюю своїм директорам, що для мене вони ніколи не будуть ідеальними, так само, як і я. На жаль, поки українці ще не можуть належно оцінити якість послуг. Тим часом я не можу продавати дешеву їжу з неякісних продуктів, бо поважаю себе і ціную довіру людей. Свій бізнес намагаюся вести на високому рівні, адже переконаний, що дешево продати може будь-хто, а якісно – це майстерність. Ніколи не втомлююся наголошувати, що ми на правильному шляху, але ще не на вершині.
Хоча люди хвалять. Наприклад, кажуть, що у «Буковелі», окрім «Фелічити», і поїсти ніде. До речі, там у сезон яблуку ніде впасти, черги. А столики бронюють на дні вперед. Хоча поряд – напівпорожні ресторани.
Чого бракує луцьким закладам, щоб мати зірки Michelin (зірка Michelin – найпрестижніша відзнака у ресторанному світі)?
– Якось з сім’єю спеціально їздив в одну з держав, яка недалеко від України, щоб повечеряти у мішленівському ресторані. Це заклад, де столик потрібно резервувати хоча б за три дні. Ми заплатили тоді майже 500 євро, але вечеря була того варта!
Українцям поки не притаманно їсти не вдома – у кафе, бістро, ресторанах, а для європейців це звична річ. Я розумію, що ми дуже патріархальна держава, шаную сімейні цінності й тішуся навіть із того, що хоча б у неділю мої рідні збираються за одним столом. Утім, сьогоднішній шалений ритм життя спонукає переймати практику європейців – їсти не вдома, і для великих українських міст це вже норма. І хоча через фінансову скруту більшість українців поки не можуть дозволити собі щоденні відвідини ресторанів чи кафе, переконаний, що це тимчасово.
Можливо, читаючи це інтерв’ю, хтось і дорікне мені, мовляв, що він там верзе, коли нам до кінця місяця на хліб не вистачає. Та я на те не ображуся, зрозумію…
А ресторанний бізнес у Луцьку – це ставка на майбутнє, бо рано чи пізно ми будемо жити так, як живуть усі держави Європи, поважатимемо європейські цінності, і світ поважатиме нас.
Судячи з того, що до «Феличити» черги, з економічною кризою ви впоралися?
– Черги до «Феличити» – в «Буковелі», а він не для бідних, особливо у зимовий сезон. Коли там починали бізнес, то розраховували, що цей гірськолижний курорт стане місцем відпочинку саме для олігархів. А для них, як на мене, криза що була, що не була.
Стосовно нашої компанії, то, безперечно, кризу відчули. Хоча якщо хтось скаже, що до кризи в Україні було економічне диво – я не погоджуся. На мою думку, це було економічне лихо, яке й призвело до сьогоднішніх реалій. Через це «економічне диво» люди розслабилися до межі. Америка та європейські країни відправляли в Україну силу-силенну валюти, заробляли на всьому, і це був просто жах. Банки, фонди, різні економічні установи, які позичали гроші, були на кожному кроці, й українці в кредит купували вже навіть праски та чайники. Кожна нормальна людина мала б розуміти, що буде крах цього абсурду. І це сталося…
Кого криза ошелешила більше, кого менше, але переконаний: менше кредитів –  менше проблем. Ми пережили кризу відносно легко, бо не мали кредитів, наші приміщення приватизовані. Втім, вона нас дисциплінувала: почали економити, оптимізували витрати, трохи скоротили штат. Але людей практично не звільняли, а пропонували їм іншу роботу.

ЩИРО ВІРЮ В БОГА, ДОЛЮ ТА УКРАЇНУ

Ви вірите в Бога?
– Охрестився в 33 роки, у віці Ісуса Христа. Не дивуйтеся – я виріс у радянській сім’ї, де віра в Бога і церква були атавізмами. За Союзу навіть дружинником був, на великі релігійні свята чатував біля костелу, собору, церков, щоб школярі, бува, не завернули туди… А коли мені виповнилося 33, усвідомив, що над нами є Господь і, хай хто що каже, Він керує нашим життям. Тепер вважаю, що атеїзм радянських часів був чортяцьким посланням на  землю.
Я щиро вірую в Бога, але вірую по-своєму. Господь є у моїй душі, Він стримує мене від поганих вчинків, та у храмі буваю рідко, зазвичай на великі свята.
Нині Церкву в Україні ділять на різні конфесії. А мені вони всі подобаються, бо кожна має щось особливе. Наприклад, я у захваті від глави УГКЦ Блаженнійшого Святослава Шевчука, достойного наступника Любомира Гузаря. Мене вражає його внутрішня сила. Оце справжній отець для своєї пастви й сучасна прогресивна людина, яка всією душею вірить у Бога!
А в долю вірите?
– У долю – вірю. Містика це чи ні – хто зна. Я переконаний, що долю кожного десь там окреслено. Моя не раз подавала мені знаки…
???
– Мав дуже серйозні проблеми зі здоров’ям. Мій хребет лікували світила медицини, але марно… Уже готувався до операції, і шанси були 50 на 50.
Мене довго вмовляли поїхати, як у народі кажуть, до бабки. І коли іншого виходу, окрім як лягти під ніж, не лишилося – наважився. Ця дівчина, до якої приїхав із відчаю, поставила на ноги за два місяці. Ось уже майже десять років, як вона підтримує мене, допомагає і словом, і ділом. Вважаю, що наша зустріч була для мене доленосною.
Маючи російське прізвище, ви завжди позиціонуєте себе як щирий українець. Що потрібно робити, щоб в Україні таких людей було більше?
– Я часто-густо сам собі дивуюся. Мої друзі дали мені прізвисько Націоналіст, хоча на мене казали й Москаль. Мій батько – росіянин, а мати – українка, і до 1991-го у моєму паспорті писало «русский». Дружина мене й досі іноді штурхає у спину, що «ніякий ти не українець». Але це не так. Я настільки переймаюся долею України, що дивую самого себе. Свого часу той комуністичний тягар за спиною  мене, як і багатьох, стримував, але нині, зрозумівши, що таке Україна, впевнено кажу: «Я – українець».
Мені важко розмовляти українською, але принципово спілкуюся нею скрізь, де мене зрозуміють, надто коли їжджу на схід України. Я «мучу» молодих людей розповідями про українську націю, свідомість, і це їм подобається. Я не втомлююся повторювати, що Україна – це Україна, вона не Росія, і хочу, щоб вони це запам’ятали.
Ви були учасником Помаранчевої революції. Піддалися настроям чи це був свідомий вчинок?
– Так, я був учасником тих подій, навіть орден маю. Тоді розумів, що щось відбувається, щось дуже позитивне. Ми допомагали грішми, але тим людям, які стояли на Хрещатику, на Майдані. Купували для них дрова, ті самі валянки, хоча з них і сміються,  передавали. Ми навіть будівництво зупинили, бо виконроб із бригадою відпросилися і поїхали на революцію.
І тоді, і нині щиросердно хочу для України та українців свободи й незалежності у думках, розмовах, побуті, бізнесі. Переконаний, що ми європейська нація, тільки треба якнайшвидше скинути з себе радянську полуду, розтоптати, забути і рухатись уперед.
А чому після Помаранчевої революції все зійшло нанівець, адже це був такий потужний порив у прагненні до кращого?
– Я часто запитую про те себе та оточення… Нещодавно довелося особисто познайомитися з тодішнім Президентом України Віктором Ющенком. Не стримався й  торкнувся цієї теми. Що зрозумів із почутого? У Ющенка як тоді не було сильної команди, так і нині немає. У цьому вся проблема. Але водночас я переконався, що Ющенко – патріот України, дуже шанує і любить її, українську націю. Він – український президент, навіть  незважаючи на те, що через свою м’якість і нерішучість не зміг виправдати  довіру народу.
У вашому бізнесі значна частка ресторанного. Дуже популярні заклади з українською кухнею. Це патріотизм, данина моді чи бізнес-інтуїція?
- Піцерія «Феличита» – це італійська кухня, але, як на мене, піца – страва інтернаціональна. «Карамель кафе» та «Роуз кафе» – кав’ярні. А от ресторацію «Курінь», що на проспекті Грушевського, справді створив інтуїтивно. Коли придбали приміщення, то мали намір облаштувати там офіс, а частину  відвести під пивнушку. Для такого закладу український дизайн видався  найприйнятнішим, бо він і не дорогий, і рідний. Тепер переконаний, що моя інтуїція мене не зрадила.
Пивнишкою «Курінь» був якихось півроку, а потім взялися над ним чаклувати, щоб зробити саме український ресторан. І вважаю, що досягли мети: на сьогодні «Курінь» – стовідсотково український ресторан із суто українською музикою та національними стравами. До речі, автентичні рецепти вишуковуємо у найвіддаленіших куточках не лише Волині, але й України. Я наказав, щоб кожен, хто в нашому бізнесі має стосунок до села, привозив рецепти страв, якими смакували діди-прадіди. Тепер, ані на крок не відступивши від рецепта, готуємо ці наїдки у «Курені», але оформляємо їх більш сучасно.
«Курінь» – моя гордість, і я пишаюся тим, що закордонні гості, які приїздять до Луцька із США та інших країн, замовляють місця завчасу. Особливо подобається цей ресторан канадцям, вони бронюють столики ще на батьківщині. Це найвища оцінка моєї роботи і бальзам на моє українське серце!
Переконаний, що в Україні українська їжа, українські ресторани, українська культура мають бути тими стовпами, на яких тримається наша національна самоідентичність. Особливо це усвідомив, коли відкрили «Курінь» у Буковелі, куди люди з’їжджаються з усіх усюд. Там для мене індикатор якості – Книга відгуків. Коли її читаю, на очі навертаються сльози… Це вже, напевно, старість… Така подяка – це те, чого завжди чекав і чекаю, це те, заради чого працюю.
У якій країні світу ви хотіли би відкрити власний ресторан?
– Над цим навіть не замислювався. Річ у тім, що вести бізнес не в Україні й залишати її не планую. Наразі хочу відкрити ресторан у Львові. Бо Львів це Львів, місто-мільйонник. Але там нас люблять завдяки піцеріям у «Буковелі» та Шацьку. Львів’яни-відпочивальники, які скуштували наших смаколиків, уже просто чекають, запитуючи, коли ж і в них буде «Феличита».
Тепер можу сказати, що відкрити пі церію «Феличита» в місті Лева плануємо наприкінці року. Вже визначилися з приміщенням – воно в самісінькому серці Львова, у старому ресторані готелю «Жорж». І це відкриття буде для нас знаком виходу з кризи, бо це мій найкращий крок у бізнесі за останні роки. До речі, те, що відкриваю свій заклад у Львові, а не десь в Америці, мені більше імпонує. Бо це Україна…

СІМ’Я – МОЯ ТИХА ГАВАНЬ

– Чи готуєте свого єдиного сина до того, що він  продовжить вашу справу?
– Син мій одинак… і дуже ранній, бо ми з дружиною побралися, коли мені було за 20 років. Тому, напевно, навіть не варто говорити про його місце в моєму житті. Я не схиляв   сина до ресторанного бізнесу, бо знаю, що він дуже складний. Можливо,   десь у глибині душі й не хотів цього… Мій син мав право обирати. Втім, останні роки бачу, що його цікавить ця справа. Віталій взявся мені допомагати. Він каже, що йому це подобається і що готовий перейняти естафету. Планує ще підучити ресторанний менеджмент, і з Божою допомогою я матиму ще одного надійного помічника, рідного мені не лише по крові, але й по духу.
Вашого сина можна зарахувати до касти мажорів?
Я чув, що дехто його так називає, але, як на мене, це не зовсім так. Звісно, він може  дозволити собі дещо більше. Але не все, що йому спаде на думку. Для нього маю один меседж: «Тебе всі знають як мого сина. Якщо ти мене осоромиш – це може закінчитися як у Тараса Бульби …».
Ви такий само радикальний у бізнесі?
– Ні, там я лояльний. Наприклад, звільнити людину для мене особиста трагедія. Надто це стосується тих, хто працює не один рік. На мою думку, треба зробити все, щоб цю людину втримати. Можливо, її образили несправедливо, можливо, вона перевтомилася і їй потрібен відпочинок та перезавантаження. Це не дивина: ми важко працюємо, через кризу кожному доводиться тягнути на собі купу обов’язків. Але якщо я зробив усе, що під силу, аби не прощатися, а це не допомогло, – відпускаю з миром.
Усі ці роки поряд із вами була дружина…
– Дім і дружина – це моя тиха гавань. Нещодавно ми відсвяткували 25-ліття подружнього життя. Вона завжди була поряд: і коли служив контрактником на Далекому Сході та у В’єтнамі, і коли в Луцьку розвозив на машині пиріжки, і в часи радянського безгрошів’я, коли не було що їсти, а на руках маленький син… Тоді ми ледь зводили кінці з кінцями, рахували копійки до зарплати. Моя дружина пережила зі мною все. Але у бізнес вона не вникає взагалі. І мені більше нічого не треба – нехай і надалі лишається моєю тихою гаванню.
Чи  у надзвичайно заклопотаного Олега Бровіна стає часу на сім’ю, відпочинок, мандрівки, спорт і, можливо, хобі?
Щодо мандрівок, то всі вони пов’язані з роботою, і це трохи сердить мою дружину. Щоб її задобрити, якщо подорож має бути  цікава, неодмінно беру з собою, а згодом подаю це їй як відпустку. Навесні та восени завжди їздимо на море. Це тиждень релаксу, коли вимикаю мобільний і насолоджуюся відпочинком.
Хобі я не маю, хіба що авто. Зважаючи на те, що в автівках майже живу, вони повинні бути безпечні та максимально комфортні. Наразі перевагу віддаю автомобілям марки «Toyota». Мій улюбленець – позашляховик «Toyota Land Cruezer».
У Луцьку ви зажили слави модника…
– Якщо вже на те пішло, скажу правду: я таки модник. Не знаю, як давно це сталося зі мною, але віддаю перевагу знаним речам. Моя дружина переконана, що якісними мають бути сумка, пасок і взуття, а я додаю, що і все інше – також.  Не дуже тяжію до класики – мені більше до душі молодіжні бренди.
Це раніше, коли возив курячі стегенця, ходив у костюмі з краваткою, на голові – канадка (коротка чоловіча стрижка. – Авт.). Тепер відростив волосся, костюм маю один, який одягаю на День Незалежності, коли в Луцьку. Хоча зазвичай на це свято їду до Карпат. Там одягаю вишиванку, а їх у мене близько двох десятків, якщо не більше. До речі, коли бачу вишиванку і вона мені впадає в око, неодмінно її купую. Цю мою пристрасть уже помітили карпатські майстрині, і  вишивають сорочки спеціально для мене. Невдовзі матиму навіть джинсову вишиванку, таку вже нео…
До речі, я не соромлюся купувати речі на розпродажах. У Львові маю одну улюблену крамничку, де під 70 відсотків знижки купую розкішні оригінальні речі світових брендів, не викидаючи на них шалених грошей у сезон.
І купуючи такий одяг, збагнув одну річ… деякі українці, чомусь бояться заходити в дорогі бутики, так само, як і пасують перед дверима наших ресторанів, думаючи, що там дорого. І це знову культура. Культура того, що ми носимо на своєму тілі – найціннішому, що маємо. Тому треба навчитися любити себе навіть у найменших дрібничках.
А яким бачить себе в старості непосидючий Бровін?
– Якою бачу свою старість?.. От нині у нас працює майже 500 осіб, а коли буду стареньким, хочу, щоб людей, яких забезпечу роботою, були тисячі.
А ще я мрію про онуків… Я вже не проти, щоб мені подарували онучку, але син поки не поспішає робити мене дідусем…
Наостанку що побажаєте тим, хто хоче бути успішним?
– Побажаю рухатися тільки вперед, і тоді все буде добре.

Розмовляла Тамара ПРИЙМАК

Залишіть коментар

Коментар *

Поля позначені червоною зірочкою * є обов’язковими для заповнення!