Анастасія Лотоцька: “І подумати не могла, що мистецтво так затягне! “

Анастасія Лотоцька, яку друзі називають просто Нана, – із тих художників, що пишуть не головою, а серцем. Завжди позитивна і світла, як сонячний зайчик, на своїй першій персональній виставці вона представила роботи в темних, похмурих тонах. Такий контраст дівчина пояснює майже словами Булгакова: «Якщо ти покажеш людині світло, вона його не помітить. Якщо ж поставити її перед темрявою, їй захочеться до світла». Про виставку, над якою працювала днями й ночами, про історії картин і про те, як стають художниками, Нана розказала, повернувшись із арт-пікніка «Креденц», який нещодавно відбувся у Карпатах.

– Мій перший вчитель образотворчого мистецтва Ярослав Дубень запевнив, що не маю хисту до малювання, – приголомшила дівчина. – Мене ж з дитинства тягнуло до творчості, з музикою не склалося, то займалася танцями. А ще, коли приїздила до бабці в село, з подругою любила перемальовувати ілюстрації з казок, і дуже вже хотілося, щоб зуміти намалювати ліпше, ніж вона. Після такого вчительського вироку дуже плакала. Потім нас вчила Марія Степанівна, яка якось сказала, мовляв, дарма дитино в художню школу не ходиш. То було в кінці травня, а з першого вересня я почала там навчатися.

І подумати не могла, що мистецтво так затягне! Починала з трьох днів занять, а за якийсь час уже ходила у художню щодня. Дійшло до того, що замість того, аби йти в гімназію на уроки, ноги самі несли мене в «художку». Я не просто малювала – жила там. Пробувала себе у різних техніках, брала участь у всіх мистецьких конкурсах. А в шостому класі гімназії вирішила вступати у Львівське художнє училище ім. І. Труша. Хоч до вступу мала ще купу часу, та вже панікувала, що не досить вправна і талановита, аби пройти. Весь випускний клас проїздила на «нульовий» курс, займалася з репетиторами – і таки досягнула мети. Що після училища робитиму, де вчитимусь – ще не вирішила, теперішнє життя мене цілком задовольняє.

- Що чи хто тебе надихає?

- Мене може надихнути оцей стілець, оця цяточка на столі. Я постійно думаю, постійно бачу перед собою полотно. Не ставлюсь до цього, як до своєї роботи чи як до частини мого життя – бо в цьому і є моє життя. Їздила недавно в Карпати на зліт художників, два дні не малювала – і мене аж тіпало. Мала купу ідей і вони просто-таки розривали мене.

- Де ти пишеш картини? Маєш власну майстерню?

- Ні, не маю, тому й малюю скрізь, де тільки можна. Насамперед – у художній школі. Вона мене дуже виручила, готуючись до виставки я там буквально жила. У себе вдома, в бабусі пишу. Буває й на природі. Якось я вийшла в парк, почала малювати етюд, але замість нього виконала композиційну роботу, які зазвичай на природі не робляться.

- Наскільки мистецтво є фінансово затратним?

- Страшенно! Усі матеріали дуже дорогі. Фарби мені постійно катастрофічно не вистачає. Одне полотно розміром 60 на 80 сантиметрів коштує 140 гривень. Фарби на таку картину я витрачаю десь на 250 гривень. Виходить, що собівартість картини, не враховуючи мою ідею, затрачений час, вкладені емоції, близько 400 гривень. Коли озвучую потенційному покупцю таку суму, він зазвичай робить «великі очі» і питає, чому так дорого. А мені вже й не хочеться продавати. Я б і не робила цього, я не комерційних художник, але для того, щоб просто мати змогу далі творити, потрібні гроші. Розлучатися з картинами дуже важко, вони мені не просто так даються. Над кожною плакала, коли писала, я їх народжувала, вони ставали особистостями, спілкувалися зі мною…

- Скільки загалом маєш доробків?

- Дуже важко порахувати. Буває, малюєш картину, даруєш – і забуваєш, часто їх конкурси і виставки забирають без твого відома. Серйозних – близько 80-ти. Але їх всі  не хочу виставляти. Зараз готую виставку у Львові,  там покажу нові роботи, нові ідеї. Не хочу затримувати «сьогодні» на «вчора».

- Крім львівської виставки, які маєш плани?

- Хочеш насмішити Бога – розкажи йому про свої плани, кажуть розумні люди. Перша «персоналка» стимулювала мене працювати ще більше. . Дуже багато хочеться зробити – виставитися десь закордоном, поїздити по пленерах. Вже побувала в Карпатах на з’їзді  молодих художників з усієї України. Робили там гаражну виставку, на якій є дві моїх роботи. Після Львова хочу штурмувати Одесу чи Крим, звісно, хочеться виставитися і в столиці. Розвиватися є куди, треба тільки працювати.

nana_kartynaВиставка Насті Лотоцької «Пройдене і відчуте» багато в чому була оригінальною. Тут і інсталяція з драперією, й шматки текстів на паперах під стінами, і дзеркало, в якому кожен може пізнати себе. Світло, музика «SayCet» і картини, кожна з яких пронизана глибоким сенсом, перетворили звичайний виставковий зал на мінливий простір, що відкривав щось нове у кожному із відвідувачів. Нана розповідає, що готувала виставку днями й ночами, та без підтримки друзів і спонсорів могла б не витримати такого напруження.

- Тематику експозиції, яка, насправді, була дуже розбита, об’єднала назвою «Пройдене і відчуте». Останній рік був для мене складний. Я багато чого зрозуміла, пройшла, побачила. Певно, найсерйозніший рік в моєму житті, і я відчула, що мушу показати людям: це вже було і я з цим прощаюся. Виставила речі, які несли дуже багато емоцій або певних подій в моєму житті. І вони всі для мене щось означали. Деякі ідеї реалізувала вже безпосередньо перед виставкою, там у мене висіли «мокрі» роботи.

Людський силует з тканини, підсвічений на рівні грудей і стегон, символізує вибір людини, із чого черпати світло: з душі чи з тілесного. Загалом інсталяцією  я спробувала не просто підштовхнути глядача, а – змусити його задуматися над тим, хто він є і що до себе почуває. Стіна з ескізами – це те, з чого все починалося, бо мистецтво не виникає нізвідки, немає замкненого кола, кожна картина має свій початок. Глядач рухається від однієї картини до іншої – і бачить раптом у дзеркалі себе. Кожну виставлену роботу відвідувач підсвідомо чи ні, але оцінює. А що він почуватиме до себе, свого відображення?.. На розкиданих паперах – трохи моєї прози, думки розумних людей і шматочки буденності – листочки з конспектів. Переписувала всі ці тексти по ночах. Вдень малюю – вночі пишу, або ж навпаки. Коли вирішила готувати виставку, цілодобово працювала, майже не спала. Вже сумнівалася, чи не забагато на себе взяла, але були люди, які вірили в мене і підтримували.

Вважаю, що творчість – це не просто продукт, це особистість. Коли врешті народжую картину, вона від мене відходить і живе своїм життям. Стає моїм другом, коханим, моїми дітьми, які зі мною сперечаються, зі мною сваряться, вчать, наполягають на своїх ідеях, хочуть себе показати. Одного разу я почула, що картини до мене говорять. Тоді зрозуміла: те, що створюю –не моя власність. Іноді мені важко картину підписати, бо відчуваю -  робота настільки самодостатня, що вона вже аж ніяк не моя.

Картина «Щоденник часу» – спроба асоціативного автопортрету. Це коли малюєш не людину, а речі, з якими вона асоціюється. Мій портрет складається із засохлих квітів, годинника, шахів і розлитої кави. Шахова дошка – це гра, що зветься життям, і всі ми беремо в ній участь. Але їй відміряний певний час, і з його плином ми, як ті квіти, теж всихаємо. Написаний поверх малюнка текст – теж про мене, моя маленька історія. Але ця картина мені вже не належить.

ВІТУСЬКА (Віталіна ЛІТВІНОВА)

Слово правди

Залишіть коментар

Коментар *

Поля позначені червоною зірочкою * є обов’язковими для заповнення!