Роман Романюк: “Намагаюся жити за правилом: досягати найбільшого”

Роман Романюк, депутат Луцької міської ради, член фракції «За Україну!», зважаючи на політичну приналежність, – в опозиції до влади. Зрештою, від однопартійця вічного революціонера Ігоря Гузя, котрий і очолює обласний осередок політичної партії «За Україну!», іншого й не очікували.

Однак… Роман В’ячеславович не приховує хороших стосунків із представниками тієї ж влади, зокрема з міським головою Миколою Романюком. Щоправда, розмовляючи на цю тему, одразу зауважує: підтримує лише ті ідеї, котрі вважає корисними для лучан. Чи не дається взнаки ця… поміркована опозиційність? Як розцінює такі дії фракція? І, зрештою, чому представник молодої когорти депутатів вирішив йти власним курсом? На всі ці запитання та чимало інших Роман Романюк відповів у інтерв’ю ВІПу.

– Співзвучність Вашого й мерового прізвища свого часу дала привід для народження чуток. Пане Романе, будь ласка, проясніть ситуацію: із Миколою Романюком Вас поєднують родинні стосунки?

– Як на мене, подібні чутки – явище непогане, адже міський голова – поважна особа й позитивна людина. Знаю, що балакають: мовляв, я – його племінник. Чого приховувати, все це – мені на руку. Та й для політика добре, якщо про нього говорять. А для молодого – тим більше. Та, відверто кажучи, мені нічого приховувати, адже родинних стосунків із Миколою Ярославовичем не маю. Дійсно, нас об’єднує гарне волинське прізвище. Та й сам міський голова з цього приводу не раз жартував: буцімто, я – майбутній мер, і в такому випадку навіть не доведеться змінювати папери й печатку (сміється, – авт.). Взагалі наше спілкування, коли є така можливість, цілком позитивне.

– Бачите себе в кріслі мера?

– Намагаюся жити за правилом: досягати найбільшого.

– Та Ви, Романе, – доволі амбітний чоловік.

– Так, амбіції, звісно, є. Маю звичку ставити перед собою високі цілі, котрі стимулюють. Та час покаже…

– Розкажіть, коли у Вашій кишені з’явився партквиток? Починали із «За Україну!» чи, можливо, були прихильником іншої політичної сили?

– Почну відповідати на Ваше останнє запитання. Спершу була «Наша Україна». Приєднався у 2004 році напередодні президентських виборів, коли народ масово пішов на Помаранчеву революцію…

– Тобто Ви, як і багато молодих політичних чи громадських діячів, починали, одягнувши яскравий помаранчевий шалик?

– Фактично так. На той час ті процеси мене захопили, змусили до дій, врешті – до публічності. А в грудні 2009-го створили політичну партію «За Україну!». У березні наступного року мій товариш Павло Данильчук (депутат Луцької міської ради, голова фракції «За Україну!», – авт.), із яким ми разом виросли (Павло Петрович родом із того села, що й мої батьки), запропонував вступити в партію, долучитися до її розбудови в області й зокрема в Луцьку. Я погодився й написав заяву про вихід із «Нашої України».

– Вчинили так, бо зі вступом до нової партії відкривалися ліпші перспективи чи тому, що розчарувалися в «Нашій Україні»?

– Звичайно було розчарування. Адже сподівань лідери не виправдали? Та про це можна багато говорити, тому не буду зупинятися. Вступав до «За Україну!», бо позитивним є її лідер В’ячеслав Кириленко. Окрім того, вплинув і той факт, що до справи бралися друзі дитинства. Зацікавив момент можливості розбудови партійної структури. На сьогодні я є членом правління Луцької міської організації. Неформально – заступником голови міського осередку.

– Чому неформально?

– Офіційно така посада згідно з документами не передбачена.

– Пане Романе, ви – один із тих депутатів, котрі часто приходять у сесійну залу у вишитій сорочці. Звідкіля такий патріотизм? Хто прищепив таку рису Романові Романюку? І чи цей патріотизм вимірюється виключно вбиранням у вишиванку?

– Цю рису, певно, прищепили батьки. А якщо поглянути глибше, то патріотизм передався від маминих батьків. Бабця викладала українську мову й літературу й відповідно спрямовувала. Пам’ятаю, що і в дитинстві одягав вишиті сорочки. Сьогодні це – модно. Окрім того, мені комфортно. З радістю носив би вишиванку щодня, однак специфіка роботи (Роман Романюк працює директором Кафедрального відділення «Правекс-банку», – авт.) зобов’язує дотримуватися дрес-коду.

– Позиціонуєте себе націоналістом?

– Так. Мало того, дотримуюся відповідних ідеологічних поглядів. Але, якщо говорити відверто, вони не настільки радикальні…

– Як у керівника облосередку «За Україну!» Ігоря Гузя?

– …

– Пан Гузь – вічний опозиціонер, що й доводить другу каденцію поспіль в обласній раді. Ви, будучи депутатом Луцької міської ради від відповідної сили, повинні дотримуватися відповідного партійного курсу. Тож, будучи в опозиції до влади в державі загалом, чи перебуваєте в опозиції до Луцького міського голови зокрема?

– Вважаю, що перебуваємо в опозиції до влади на рівні держави, на рівні області, а фракція – до місцевої влади. В більшості рішення фракції підтримую, але, будучи депутатом-мажоритарником, особисто схиляюся до конструктивного діалогу, оскільки місту та його мешканцям потрібні конкретні справи.

– Керівництво облосередку партії і зокрема Ігор Гузь намагаються вплинути на результати голосування фракції?

– (сміється, – авт.) Чи впливає?.. Та, буду відвертим, не стану грати в ігри: донедавна вплив був, оскільки ми були цілісною фракцією. Але моє приєднання до депутатської групи «Рідне місто» та вступу туди ж Івана Корчука (депутат Луцької міської ради, член фракції «За Україну!», – авт.), не додав об’єднавчого моменту. Хоча, вважаю, необхідно відокремлювати політичні моменти від економічних.

– Романе, чим викликане Ваше рішення приєднатися до нещодавно створеної депутатської групи? Зрештою, якщо не вести мову про політичну складову, нові можливості щодо відстоювання й захисту інтересів громади для депутатів не відкриваються у зв’язку зі вступом до групи.

– Чому? Певно, отримав можливість розширення… політичного досвіду. Бачте, була фракція, був курс, була воля конкретної людини. Щодо групи… Вважаю, зробив правильно. Підтримуватимемо дії міського голови, котрі спрямовані на розбудову Луцька. Все замикається на тому, що я – мажоритарник, і повинен в будь-якому випадку показати людям конкретний результат роботи.

– А як зреагував керівник обласного осередку партії на те, що половина фракції «За Україну!» – Ви та ще один мажоритарник Іван Корчук – вступили до «Рідного міста»? Ігоря Гузя про своє рішення попереджали чи поставили перед фактом?

– Звісно, розмова була. Причому – конструктивна. (витримує паузу, – авт.). Зійшлися на тому, що ідеологічно лишаємося разом й надалі спільно працюємо.

– Не погрожували виключенням із лав фракції, що практикують луцькі бютівці?

– Ні.

– 23 червня 2011 року Ви оприлюднили депутатське звернення до міського голови, в якому доводили необхідність створення нового маршруту в місті, котрий сполучав би мікрорайон Вишків із вулицею Дубнівською через проспект Молоді. Що вам відповіли у мерії? Чесно кажучи, такий запит мене здивував, тим паче, якщо згадати, що ви – депутат-мажоритарник із іншого округу. Чим викликана ваша ініціатива?

– Відповідь дійсно отримав. Текст листа був досить об’ємним, але нічого конкретного там не зазначалося, натомість посилалися на тендери. Таке, звісно, мене не задовольняє, тому буду просити чиновників міської ради розглянуту знову мій депутатський запит. Після озвучення цієї проблеми до мене звернулося багато лучан, навіть мешканці Жидичина Ківерцівського району. Село розташоване неподалік обласного центру.

– Однак ви – депутат Луцької міської ради…

– Так, але проживаю саме в Жидичині, й люди мене знають, тому й ідуть зі своїми проблемами. Тож виступатиму з пропозицію продовжити 26-й маршрут до села, з якого виїхати – ціла проблема, бо транспорт ходить рідко, або все ж ввести новий, аби маршрутки курсували з Вишкова на Дубнівську через проспект Молоді.

– А чому звернення мешканців Вишкова не переадресували однопартійцеві Івану Корчуку, котрий балотувався саме від цього округу?

– Про таке навіть не подумав. Звернулися люди, я й відреагував.

– Пане Романе, а чи не слід пов’язувати Ваше бажання пролобіювати створення нового маршруту із тим фактом, що на Вишкові мешкає Ігор Гузь, голова облосередку «За Україну!». До слова, офіс цього політика розташовується якраз на проспекті Молоді… Відтак було б доволі зручно користуватися таким маршрутом.

– Так? То було б добре. Нічого погано в цьому не бачу, бо транспортом користувався б не лише Ігор Володимирович.

– Цікаво, пан Гузь також звертався з відповідним проханням як житель мікрорайону?

– Розмова була, але іншого плану. Я поцікавився у Ігоря Володимировича, чи варто проводити громадські обговорення з цього приводу.

– Ви самі користуєтеся громадським транспортом?

– В основному маршрутками й їжджу. Мало того, вожу сина в дитячий садочок.

– Щодо дошкільних установ…Свого часу саме Ви прохали міського голову здійснити перевірку, чи законно у дитячих садках міста встановлено банківські термінали ПриватБанку, за допомогою яких батьки розраховувалися за харчування дітей. Чи здійснили цю перевірку?

– Так. Є відповідь. Можу надати вам копію. Нічого особливого там не сказано. Зрештою так відбувається у 90% випадків. Я запитував, чому не було проведено тендеру, тож відповіли, що конкурс передбачає купівлю якихось товарів, а це – послуга. Окрім того, зазначили, що батьків не зобов’язували розраховуватися в такий спосіб. Хоча саме вони й нарікали. Хочу зауважити, що після звернення й перевірки ситуація змінилася: батьки не скаржаться, що їх змушують оплачувати дитяче харчування лише в такий спосіб.

– Окрім того, Вам довелося працювати у тимчасовій депутатській контрольній комісії, котра займалася вивченням ситуації у дошкільних закладах Луцька. Створили її, аби віднайти кошти на оплату праці педагогів, але мета комісії значно глобальніша: депутати повинні були напрацювати низку пропозицій щодо покращення стану матеріальної бази садочків, можливого повернення приміщень, у яких розміщувались дошкільні установи, чи побудови нових. Яких висновків дійшли? Чи все звелося до формалізму, бо існуючу проблему в один момент не вирішиш?

– На сьогоднішній день створили нову робочу комісію, котра й займатиметься вивченням усіх перелічених Вами питань. Власне зараз цей орган діє. Очолює його Андрій Осіпов (депутат Луцької міської ради, член фракції ВО «Батьківщина», – авт.), я теж входжу до складу. Оглянули десять чи дванадцять приміщень садочків, котрі свого часу віддали в оренду чи приватизували, вивчаємо способи й механізми їх повернення, зокрема – приміщення міського центру зайнятості. Інший бік міста… Де пустир між вулицями Конякіна й Кравчука, там генеральним планом передбачено будівництво дошкільної установи. І це правильно, адже довкола – густонаселений спальний район. На цей величезний мікрорайон працює лише п’ять садочків! Черги шалені. Я особисто з цим зіткнувся. У грудні народився син, а в січні ми вже записалися в чергу, аби згодом віддати його в дитячий садок. Тому підніматиму питання щодо виділення земельної ділянки для будівництва ще однієї установи. Так питання нагальне й воно – на часі, але його не можливо вирішити в один день. Правда, лучани мають знати, що є ряд молодих депутатів, котрим не з розмов відома проблема.

– Ще одне зауваження оприлюднене Вами в сесійній залі набуло розголосу. Мовляв, у музичній школі процвітають побори з… працівників. Звідкіля у вас така інформація? Чим завершилася ця історія?

– Розповіли про такі неприємні моменти безпосередньо вчителі, котрі працюють у цій установі. Запитали, що можна зробити, бо сил терпіти вже не було. Послухав. Педагоги наводили конкретні цифри. Тому й оформив цю інформацію в запит. Коли став цікавитися більше, то з’ясував, що солідні суми вимагали й з батьків. Що маємо сьогодні? В школі провели перевірку працівники міської ради та прокуратури, знайшли дуже багато порушень, вчинених керівником закладу.

– Ті, хто розповів про побори, й досі працюють, чи їм довелося піти?

– Ні, ці люди залишилися на своїх робочих місцях. Але тиск існує. Керівник школи розвалив дві існуючі профспілки, змусив виходити з цих організацій. Це – першу. Друге – працівників не атестують, як слід, не присвоюють відповідних категорій. Ті, хто до мене звертався, частково задоволені, а частково й ні. Сьогодні вже не вимагають здавати гроші, але умови праці – не найкращі. Вони отримали менше навантаження, а відтак і меншу заробітну плату. З цього приводу спілкувався із Святославом Кравчуком (перший заступник Луцького міського голови, – авт.). Були ідеї замінити керівника. Поки дали цій посадовій особі випробувальний термін. Тож, якщо все це не припиниться, очолить музичну школу інша людина. Як буде? Час покаже.

– Чим аргументоване рішення працювати в комісії з питань торгівлі, послуг та розвитку підприємництва? Взагалі то – Ваше особисте рішення чи курс партії?

– Це моє особисте рішення. Я за цю посаду боровся. Так склалося, що при розподілі комісій мене відправляли в ту, що опікується питаннями охорони здоров’я. Втрутився Богдан Шиба (депутат Луцької міської ради, член фракції «За Україну!», – авт.). У нього були свої міркування й бажання працювати саме з підприємцями. Тоді я поступився, й потрапив у комісію з питань мови, культури тощо, ту, яку очолює Анатолій Пархом’юк (депутат Луцької міської ради, член фракції «Наша Україна», – авт.). При цьому добре розумів, що культура й мова – не моє. Знаю, що «козирними» вважають земельну та бюджетну комісії, але я бачив себе не там. Врешті підійшов до Анатолія Бірюкова (депутат Луцької міської ради, член фракції «Європейська партія України», – авт.) і попросив помінятися комісіями. Він погодився, мовляв, для нього це не було питанням принципу. Тож згодом на сесії й оголосили про такий перехід.

– У зв’язку з цим стосунки з Богданом Шибою не погіршилися?

– Ні. Я поважаю Богдана Павловича та його досвід, але коментувати його дії не вважаю за потрібне.

– Скажіть, як загалом складаються відносини між членами фракції «За Україну!», зважаючи на те, що частина депутатів – молоді, а інші – з досвідом, при чому кермо – не в руках старших?

–- Я дотримуюся принципу: за молодими – майбутнє. Стосовно фракції… Так, нас – четверо. Голова – Павло Данильчук, я – заступник, тож впливати нема кому. З боку Богдана Павловича? Жодного тиску. Навпаки – радимося та консультуємося. Досить часто запитую його поради, але не для того, аби проголосувати, а щоби зрозуміти картину щодо того чи іншого проекту рішення.

– Однак у моменти, коли відверто «пахне смаленим», молода когорта фракції «За Україну!» в Луцькій міській раді поводиться по-своєму? Так було, коли довелося голосувати за присвоєння імені Юлії Тимошенко одній із луцьких вулиць…

– Здається, Павла Петровича тоді не було.

– А Ви хіба підтримали ідею?

– … (думає, – авт.) Не пам’ятаю.

– Розійшлися думки зі старшими колегами й тоді, коли депутати голосували за виділення земельної ділянки одному з колег.

– Тоді мене не було в залі. Недолік фракції в тому, що ми рідко збираємося. Я би працював щотижня, не дивлячись на те, що сесія відбувається раз на місяць. Для чого? Аби фракція була більш монолітною. Але є голова, є керівник обласного осередку, котрий постійно долучається до цієї роботи… Нехай вирішують. Якщо перед сесією ми не обговорили якісь питання, в ході засідання цим не займаємося. До речі, жодного разу ще не брали перерви, аби фракцією прийняти рішення. Кожен голосує так, як вважає за потрібне. У мене є своя думка, своя позиція, то чому ж не можу голосувати, як хочу? І ніхто не тисне. Все – нормально.

– Саме заукраїнці виступили одними з ініціаторів встановлення в Луцьку пам’ятника Степанові Бандері. Рішенням міської ради навіть було виділено 150 тисяч гривень. Однак чимало лучан не підтримують ідеї встановлення постаменту біля РАГСу. Ваша думка з цього приводу? Якщо доведеться голосувати за перенесення пам’ятника у сквер, що навпроти приміщення прокуратури, яку точку зору підтримаєте?

– Моя особиста позиція: підтримую рішення фракції щодо необхідності встановлення в Луцьку пам’ятника Степанові Бандері, але не біля РАГСу. Дійсно, навпроти прокуратури – хороше місце. Тим більше, що там – вулиця Бандери. Супер! Стовідсотково думка не збіжиться з позицією фракції, але мої переконання – такі.

– У передвиборчій програмі, як на мене, Ви піднімаєте надто глобальні питання з точки зору їх швидкого вирішення конкретним депутатом конкретного мажоритарного округу. Наприклад, забезпечення молоді житлом. Навмисне задекларували болючі проблеми, аби отримати більше голосів виборців?

– Скажу, що в розрізі цієї передвиборчої обіцянки діяв за принципом: постав ціль, а згодом доведи, що не дарма її обрав. Розумію, сьогодні реалізувати таке дуже складно, практично нереально. Але проблема актуальна, вона існує й гостро стоїть перед молодими сім’ями. Сам не маю власного житла, тому розумію, наскільки серйозною є проблема. Необхідно більше працювати в цьому напрямку.

– Тобто Ви свідомо заявили про проблему, розуміючи, що швидкого вирішення не буде?

– Так. Якщо не мовчати, а постійно говорити про наболіле, то рано чи пізно результат буде. Знати й мовчати – неправильно. Сьогодні для мене питання під номером один – освітити 23-й виборчий округ. Там розташовано чимало садочків, школа, тож освітлення необхідне. Там живуть мої батьки, тому знаю ситуацію не з чуток. У березні з цього приводу дав запит, але в «Луцьксвітло» настрочили відписку. Нещодавно з приводу освітлення зустрічався з Миколою Романюком. Сподіваюся, результат буде. Принаймні я над цим працюю.

Розмовляла Ірина СЕМЕНЮК

Залишіть коментар

Коментар *

Поля позначені червоною зірочкою * є обов’язковими для заповнення!