В’ячеслав Брюховецький: “Я сам себе призначив президентом Могилянки і… звільнив”

У кабінеті В’ячеслава Брюховецького, почесного президента Національного унiверситету «Києво–Могилянська академія», дуже багато книжок, а на столі для нарад — велетенський келих, наповнений корками з–під вина. «Це для того, щоб шокувати відвідувачів», — посміхається пан В’ячеслав.

У «могилянців» уже найближчими днями буде привід наповнити той келих черговою порцією корків — академія відзначатиме 20–річчя свого відновлення. 19 вересня 1991 року вийшло розпорядження Голови Верховної Ради, з якого почалося відродження Києво–Могилянської академії і нова сторінка в історії української вищої школи.

Про те, як це відбувалося, чого вдалося досягти «могилянцям» і чого вони ще прагнуть, говоримо із В’ячеславом Брюховецьким.

— Пане В’ячеславе, ми з вами зустрічаємося з нагоди 20–ї річниці відновлення Києво–Могилянської академії. Саме ви були ініціатором цього відродження. Розкажіть, як усе це відбувалося? Як з’явилася така ідея?

— Це досить відома історія… Я повернувся на початку 1991 року до України після викладання в американських та канадських університетах. І на одному з перших телевізійних ефірів спілкувався із двома студентами, які брали участь у знаменитому голодуванні на граніті. Після ефіру я їх запитав: «Ви ж усе–таки студенти, а займаєтесь суто політичною діяльністю. Коли ж ви вчитеся?». Відповідь була така: «Нам спершу треба збудувати незалежну країну, а потім будемо вчитися». І мені стало страшно… Колись Ленін казав, що державою мають управляти «кухаркіни дєті» (вони, до речі, і зараз керують нашою державою). Але так не повинно бути. Тоді, у 1991 році, я подумав, що треба створити такий університет, який би готував справді хороших випускників. Я бачив американські університети, канадські, і мені було заздрісно, що такі університети є там. (Хоча я переконаний, що наші студенти цікавіші, — вони більш вмотивовані, прагнуть іншого життя, активніші). Я мріяв про такий університет. Але різні мої спроби якось просунути цю справу не знаходили вирішення.

І в стані відчаю я почав шукати шляхи нестандартні. Улітку 1991 року в Києві відбувався перший форум українців. І на ньому мав бути присутній тодішній Голова Верховної Ради Леонід Кравчук. Я попросив Івана Драча, щоб він мені дав слово на цім форумі. Коли Кравчук почув про мою ініціативу, я одразу зрозумів, що він зреагує. Хоча тоді для багатьох ідея відродити Києво–Могилянську академію здавалася ідіотською. Але попереду були президентські вибори, і я, власне кажучи, цинічно розраховував на це, звертаючись до Кравчука. Після виступу Леонід Макарович негайно мене викликав і сказав: «Післязавтра будьте в мене з усіма документами». Так, 19 вересня вийшло розпорядження Голови Верховної Ради, у якому було одне речення «Відновити Києво–Могилянську академію».

Згодом декретом Прем’єр–міністра приміщення колишнього училища Військово–Морських сил СРСР віддали «Могилянці».

— Ви начебто до «Могилянки» взагалі не мали досвіду роботи у вищих навчальних закладах. Є навіть байка про те, як ви самі себе, своїм наказом, призначили ректором. Це правда?

— Я дійсно не мав досвіду роботи в університетах. Я викладав, але, що таке університет і яка його кухня, я, безперечно, не знав. Більше того, ніколи не збирався бути ректором чи президентом Києво–Могилянської академії. Я дуже не люблю управлінську роботу.

Але коли було прийняте рішення про відновлення академії і я зрозумів, що треба щось робити, то розрахувався в Інституті літератури, де працював завідувачем відділом. І написав наказ по неіснуючій Києво–Могилянській академії. Це був наказ №1: «Я починаю працювати ректором Києво–Могилянської академії з 16 листопада». А наступного дня почав брати на роботу людей, не маючи на це жодних юридичних підстав.

Ця історія із моїм наказом, до речі, мала своє продовження. Через 16 років, коли я прийняв рішення піти з посади президента академії, я подав заяву до Міносвіти. І не розумів, чому так довго її не підписують (університет тоді ще був підпорядкований Кабміну). А там не знали, як мене звільнити, бо ніхто на цю посаду мене не призначав. Довелося написати ще й таку заяву: «Президенту НаУКМА Брюховецькому від Брюховецького». Далі йшов мій підпис і моя ж резолюція про звільнення. Виходить, я сам себе призначив, сам себе ж і звільнив (сміється).

«Могилянка» — модерний університет з українськими традиціями»

— Багато хто вважає Могилянку прозахідним університетом. Як ви визначаєте його «спрямування»?

— Що значить «прозахідний»? Чому не брати за взірець, скажімо, Токійський університет, із яким співпрацює наша академія. Не скажеш, що він «західний». Я ж думаю, що наш університет сучасний, модерний із певними традиціями. Концепція нашої академії поєднувала в собі риси переважно американського університету, радянського, дещо ми взяли від традицій давньої Києво–Могилянської академії.

Як я собі візуально бачив відмінність нашого університету? Американський університет для мене — це велика кімната, де є десяток входів і виходів. І все залежало від того, скільки в студента є грошей, скільки років він готовий там ходити. (У мене, наприклад, був 60–річний студент, який уже 30 років учиться: бере один курс на рік і студіює. В Америці це нормально.) Радянський університет — це вузький коридор: заходять студенти і один одному дихають в потилицю. Тобі визначають, що ти маєш робити, і мусиш пройти до кінця — тоді тобі дадуть диплом. А ми в «Могилянці» створили щось подібне на трикутник: спочатку наші студенти достатньо вільні, мають дуже прозорі кордони між факультетами. Чим далі, тим більше звужуються їхні можливості щось міняти, починається чітка спеціалізація.

— А які традиції ви взяли від давньої «Могилянки»?

— Ми завжди говоримо, що наш університет базується на принципах вільного творчого навчання. У нас є не тільки можливість, а й вимога, щоб людина, яка тут вчиться, не була «професійним кретином» — з надто вузькою спеціалізацією. Йдеться про «широку» освіту. Раніше у нас було обов’язковим: студент–хімік має взяти курс на гуманітарному факультеті чи економіки, а філолог мусить взяти щось для себе на фізиці чи хімії. Це потрібно, щоб студенти не були замкнені між собою. Сам процес навчання побудований на тому, що в нас немає груп, як таких: зараз я слухаю один курс з одними студентами, а потім — із зовсім іншими, із різних факультетів і років навчання. Навіть в Америці визнали, що «Могилянка» ще у XVII столітті пропонувала принципи вільного творчого навчання.

Друге: ми зберегли традицію різдвяних диспутів, які були в давній «Могилянці». Далі — дух корпоративності: ми хочемо, щоб наші студенти почувалися однією родиною, так як це було в Києво–Могилянській академії.

На початку своєї роботи ми мали багато пропозицій, були й смішні: наприклад, ультрапатріоти пропонували, щоб наші студенти ходили у свитках. Звісно, цього робити ніхто не буде. Ми віддали перевагу більш «ритуальним» речам.

Зараз з’являються, що важливо, нові традиції. Скажімо, колись була традиція красти яблука із садів міщан. А зараз з’явилася суто студентська традиція «Чистий Сковорода». Вiдпочатку вона мала таку ідею: навколо стільки бруду, то ми хоч Сковороду обмиємо. Ця акція у нас проходить двічі на рік.

— Ви завжди наголошуєте на тому, що в «Могилянці» процвітає дух свободи, і цим вона багато в чому відрізняється від інших ВНЗ.

— А для нас це, мабуть, основне. Без цього не може бути вихована особистість. Фактично вся наша робота полягає у тому, щоб виховати у молодій людині потяг до свободи. Це виражається у тому, що студент повинен бути не просто учнем, а партнером професора, вони повинні спілкуватися на рівних. По–друге, у нас є свобода вибору — студент сам формує свій навчальний план.

Наші студенти мають право навіть клопотатися про заміну викладача, якщо той не відповідає рівню студентів. І в нас такі випадки були.

— А ще «Могилянку» українофоби називають «націоналістичним кублом». Як ви виховуєте патріотизм у студентах?

— І кублом, і логовом називають (усміхається). Але насправді ці ярлики примітивні. «Могилянка» — це університет, де дух свободи домінує над усім. Але це український університет за суттю. Це не означає, що ми насаджуємо українське студентам — «уроків патріотизму» в нас немає. Цим має бути просякнуте все життя університету, усвідомленням того, що ми є українці.

«У мене просили довідку про вступ без хабара»

— НаУКМА була першопрохідцем у багатьох питаннях в українській вищій школі. Зокрема, це перший виш в Україні, який почав втілювати принципи Болонської системи. Чи важко було започатковувати ці речі окремо взятому університету, без державної системи?

— Було важко, але дуже цікаво. Справді, ми першими запровадили принципи, яких не існувало в Україні: бакалаврат, магістерські програми. Тепер в Україні ще немає дипломів PHd, але ми відкрили сім таких програм, які не фінансує держава. Ми знаходимо гроші деінде, і кожен зі студентів свідомий того, що диплом PHd не буде визнаний в Україні. Але прийде час, коли це станеться. Щодо Болонського процесу. Коли Україна підписала Болонську декларацію, у мене часто запитували журналісти: як ми запроваджуємо ці принципи. А я відповідав, що ніяк. Бо вони в нас діють з 92–го року, коли ще не було Болонської декларації. Власне, наша концепція будувалася на Великій хартії європейських університетів. Я тоді писав в усіх документах латинкою Magna Сhartа Universіtаtum, щоб лякати чиновиків. Коли вони мені казали: «Ну в нас так не можна». Я відповідав: «Але Магна Чарта…» — «Ну якщо Магна Чарта…» Хоча вони навіть не знали, що воно означає (сміється).

— Ви й тестування перші запровадили, чи не так?

— Саме так. Це тоді було настільки незвично для нашого суспільства — вступати не за хабарі, а винятково завдяки знанням. Траплялися й кумедні історії. Якось наприкінці серпня мені подзвонила секретарка і сказала, що приїхав якийсь чоловік, каже, що в нього проблема із сином. Заходить — красивий, обвітрений великий чоловік, комбайнер з Івано–Франківщини. Каже: «Знаєте, у мене є проблема. Мій син вступив до академії». — «Щоб у всіх такі були проблеми!» — кажу йому. «Ми із села, син сам вчив англійську мову. І я навіть не вірив, що він вступить. А він вступив». — «А в чому ж проблема?» — «У селі не вірять, що ми не платили хабарі. Кум перестав зі мною говорити: у нього наступного року дитина вступає. Каже, ми знаємо, скільки й кому давати у Львові, Франківську. А ти не хочеш сказати, скільки в Києві. Кажу: «Не платили нічого — не вірять! Ну то дайте мені довідку, що я не давав хабара». Я був дещо збентежений, але кажу йому: «Розумієте, ви приїдете з цією довідкою. А вас спитають, скільки довідка коштує? Що ж тоді?». Чоловік подумав і погодився зі мною (посміхається).

— Існує такий стереотип, що «Могилянка» — це передовсім гуманітарний ВНЗ.

— І це неправильно! На початку взагалі вважали, що це якась духовна семінарія, де готують священиків. Потім почали асоціювати тiльки з гуманітарною сферою. Хоч насправді від самого початку у нас існує факультет природничих наук. Це проблемна річ — потрібні лабораторії, держава не допомагає. Але ми маємо прекрасних випускників —природничників, більшість яких працює, на превеликий жаль, за кордоном, дехто вже й публікується разом із нобелівськими лауреатами. Але вони є українцями і про це пам’ятають. На моє глибоке переконання, університет не може існувати без природничих, точних наук. Ми, між іншим, єдиний університет України, створений за роки незалежності, який відкрив спеціальності із хімії, фізики, біології, математики. Крім того, у нас дуже сильна соціологічна, економічна школи.

«Табачник виконує замовлення іноземної держави»

— Пане В’ячеславе, не можу вас не запитати про ваше бачення політичної ситуації в державі, ситуації в освіті.

— Політична ситуація в Україні така, якою вона мусила бути. Недаремно Мойсей 40 років водив пустелею євреїв. В Україні теж має прожити щонайменше два покоління, аби ситуація змінилася. От я сьогодні проходив повз будівлю СБУ. Подивився на український прапор на ній і подумав: «Господи, чи могли ми 20 років тому уявити, що над будинком КДБ буде український прапор, за який садили?». До чого я веду: ми забуваємо про те, яку ми прірву подолали. І як це не парадоксально може звучати, я оптимістично дивлюся на ситуацію в країні. Пройде ще 20 років, і забудуться всі ці «відрижки» імперських зазіхань, забудуться комуністи, які мріють щось там відбудувати. Це просто потрібно пережити. Пережити, натхненно працюючи, а не скиглячи!

Що ж стосується конкретних речей, скажімо, освіти. Я неодноразово казав (і в очі йому також), що нинішній міністр освіти Дмитро Табачник — антиукраїнська людина за своєю сутністю, за світоглядом. Це українофоб. А те, що він робить зараз (я сподіваюся, уже останні дні), — це просто замовлення іншої держави, завдання знищити українську освіту. Російський політолог Інокентій Андреєв якось сказав приблизно так: «Росії потрібно бути активнішою в Україні. Бо ще пройде одне покоління, і нам доведеться забути про неї. Щоправда, Україна не змогла звести своє національне будівництво, щоби ми геть боялися. За єдиним винятком. Є дуже загрозливий для російського духу в Україні проект — Києво–Могилянська академія. Її студенти вивчають англійську мову, і вони можуть iз першоджерел читати західні думки. А це дуже небезпечно, бо мислення молодого покоління піде в європейському векторі, а не в російському. Тому треба кинути всі зусилля, щоб нейтралізувати цю академію». Оце і втілює Табачник. Тільки в ширшому масштабі, бо ті паростки, які колись були тільки в нас, уже з’являються і в інших університетах.

Але, знаєте, при всіх штучно створюваних політичних конфліктах українська нація вирівнюється у своєму розумінні, що ми єдині. От я, наприклад, був колись футболістом. Якщо взяти часи Радянського Союзу, український радянський прапор тодішній, червоно–синій, ніхто не носив, щоб махати ним на стадіоні. Тепер, коли ми приходимо на стадіон, бачимо море українських жовто–блакитних прапорів. І їх тримають люди, які російською в побуті розмовляють, але вони вже себе ідентифікують з Україною.

 

ДО РЕЧІ

«Могилянка» завжди була в опозиції»

— Кілька років тому ви оголосили намір увійти до 50 кращих університетів світу. Як просуваються справи?

— Я сказав трохи інакше. Усе, що ми робили досі, ми зробили всупереч державі. «Могилянка» від першого дня була в опозиції до державної влади — це парадокс. Бо держава має бути зацікавлена у співпраці. І прийшов момент, коли нас знають у світі, цінують. Але ми не можемо попасти в найкращі рейтинги не те що 50, а й 500 вузів світу. І тут без допомоги держави ніяк.

Я сказав: ми знаємо, як за п’ять років увійти в число кращих університетів світу. І ми би це зробили, якби була підтримка держави. Адже рейтинг університету — це не тільки студенти і професори, а й приміщення, оснащення лабораторій, гуртожитки, стадіон і навіть їдальня. Усе це враховується. Нам насправді не такі вже й великі кошти для цього потрібні (у нас же невеликий університет — 3, 5 тисячі студентів). На святкові феєрверки значно більше витрачається. Але державі це виявилося нецікавим.

Хоча концептуально ми давно вже підпадаємо під найкращі університети світу — поза всiляким сумнівом.

 

ПОЗОВ

«Ми відчуваємо, що нас намагаються нищити»

— Києво–Могилянська академія подала судовий позов до Мінсовіти через непрозорий поділ держзамовлення, через неправильні критерії, встановлені міністерством щодо прийому абітурієнтів. Ми вперше за всі роки недобрали студентів на фізику і хімію. Але ж нам у зв’язку з тим, що цього року було менше абітурієнтів, поскорочували на 40—50 % держзамовлення на спеціальності, де у нас ніколи не виникало проблем. Хоча насправді у нас було всього на 200 абітурієнтів менше, ніж минулого року. Адже в Могилянці завжди великий конкурс.

Держзамовлення було непрозорим, пізно було доведено. До того ж президенту Києво–Могилянської академії оголосили догану за недобір (хоча ректорам ВНЗ, де був ще більший недобір, доган не було — там керівництво підтримує Табачника). Звісно, в усьому цьому ми вбачаємо намагання знищити те, що створено в нашому університеті. Тому ми вирішили, що не можна так це лишати і, як у цивілізованому світі, подали позов. Хай суд вирішує. Ми ж упевнені у своїй правоті.

 

ДОСЬЄ «УМ»

В’ячеслав Брюховецький — відомий літературознавець, доктор філологічних наук, кандидат педагогічних наук, член Національної комісії у справах ЮНЕСКО. Автор понад 400 публікацій, зокрема 11 книг — «Микола Зеров», «Ліна Костенко», Factum est factum інших. Герой України, нагороджений орденами України, Польщі, Франції, Італії. З 1991 до 2007 року — незмінний президент Києво–Могилянської академії. Нині — її почесний президент.

 

Україна Молода

Залишіть коментар

Коментар *

Поля позначені червоною зірочкою * є обов’язковими для заповнення!