Мар’яна Матвейчук: “Траплялося і для одного актора грати”

Виявляється, усе більше наших земляків переконуються, що життя – театр, і йдуть в актори. Ще будучи другокурсницею Києво-Могилянської академії, Мар’яна Матвейчук повірила у цю Шекспірівську фразу і незабаром стала однією зі співзасновниць й учасниць столичного «Театру в кімнаті». Він більше схожий на творчу лабораторію, де актори і самі постійно вчаться. Не дивно, що свою магістерську роботу Мар’янка присвятила семіотиці театру. А нам розповіла, як відкрила для себе цей світ, про свого наставника і про п’єси, над якими працювала.

- Мар’янко,  для початку розкажи трішки про себе.

Народилася у Володимирі. Ще з дитячого садочка, як і всі дівчатка-однолітки, хотіла стати співачкою і вступити в музичний клас у школі № 3. Та «провалила» прослуховування, а старші учні, які були при тому присутні, голосно засміялися, коли я заспівала. Мама переконала піти в ЗОШ № 2. Тоді вступила в Нововолинський ліцей-інтернат. Далі – Могилянка, навчаючись в якій познайомилася з неймовірним чоловіком, справжнім театральним гуру Анатолієм Черковим.

– Він – театральний режисер?

- Він – театрал з величезним досвідом. У 80-х роках, коли у Києві активно розвивався студійний рух, паралельно з класичними театрами відкривалося багато студій, одну із них вів Черков. За першою освітою він – бібліотекар, а другу,  театрознавчу,  здобув не аби де –  у Леніграді. Коли приїхав до Києва, йому вдалося «вибити» приміщення для студії, і там збиралася талановита молодь, багато представників якої незабаром заснували сучасні театри – «Чорний квадрат», «Дах», «Двоїна». В цій студії займався і відомий всім Олег Скрипка. Але потім це все якось розпалося, приміщення у «Студії на Михайлівській»  забрали. А тоді одна студійка, 15-річна дівчинка , померла, і театр перейменували на її честь – студія Тетяни Голубянцевої. Але в 90-х, коли настав важкий період, це все розпалося. Потім, коли вихованець Черкова Владислав Троїцький «розкрутив» свій театр «ДАХ», забрав учителя до себе. Черков і досі грає у певних проектах – «Безсоння», «Тлумачник Апокаліпсису», «Смерть Гоголя».

– А як тобі вдалося з ним познайомитися?

- У той час, коли я навчалася на другому курсі, Черков саме розробляв власну методику, писав книжки. У неділю він для всіх охочих проводив безплатні тренінги в себе вдома. Ми з друзями почали на них ходити, було цікаво. Подивилися вистави з його участю, накупляли книжок і вирішили самотужки займатися за методикою Черкова. Але нічого не вийшло. Сказали йому про це. Він запропонував заснувати студію, але з умовою, що заняття будуть серйозними, три репетиції на тиждень, якщо пропустимо одну – мусимо відпрацювати. Оскільки у нас усіх графіки навчання й роботи були різні, складно було знайти зручний час, але попри всі труднощі ми з радістю взялися за роботу.

– Яка пєса стала «першою ластівкою»?

Першою була «Чайка» Чехова. Взагалі то був експеримент Черкова – не займатися тренінгами, а одразу взяти готову п’єсу і працювати над нею. Цікаво, що вона ставилася не зовсім в реалістичній манері, а називалася «Граємо та репетируємо «Чайку». Було декілька варіантів програвання однієї і тієї ж сцени, кожна  обрамлювалася певними фразами. Наприклад, персонажі виходили і розказували про те, як провели ранок. Складалася епопея, яка тривала десь чотири години! Уже за два місяці зробили «домашній» показ в театрі «ДАХ». Було лячно, адже грали на справді культовій сцені, наш художній керівних запросив своїх іменитих друзів-акторів і режисерів. Але прем’єра виявилася доволі успішною, і ми зрозуміли – треба розширювати репертуар.

– Нові пєси добирали за якоюсь системою чи навмання?

- Вирішили зробити такі собі студії з різних культур. Західноєвропейську представляла п’єса Ежена Іонеску «Етюд для чотирьох». Тоді взялися за східну культуру – «Баско (Бананове дерево)» Дзентіку. Тут ми намагались створити власний варіант японського театру но. Він дуже традиційний, сімейний, є цілі родини акторів, які передають свою майстерність від покоління до покоління. Адже кожен рух в театрі но не випадковий, має певне значення.  Ми шукали способи існування на майданчику, відмінні від тих, які пропонує європейський театр, нову пластику, ламаний танець тощо. В театрі но є хор, а ми пробували замінити його звуками, які б видавались голосами або саморобними інструментами – папером, камінцями, водою. Після «Басьо» взялися за «Сон смішного человека» Достоєвського. Ці роботи дуже різні: в Іонеску іронія, безглуздя. «Баско» – відшукування чогось дивного, Достоєвський – російський месіанізм, пошуки Бога, Світла.

– А українську культуру поза увагою лишили?

Звісно, ні! Маємо і тут дуже цікаві проекти – «Одержиму» Лесі Українки і «Сковороду». Постановка «Одержимої» будувалася головній героїні в центрі, на якій тримається емоційний ряд, і двох збоку, які грають роль внутрішніх голосів, переживань. Це  і пластичний, і звукоряд, і протяжна мелодія. Центральна героїня в кожній дії змінюється –і так впродовж всієї п’єси. Розвиток закладено в самому тексті і в емоціях, а оформлення майданчика досить-таки просте. Ми були у рваних сукнях, які пошили з мішковини, простір п’єси був чорним. А територія цієї головної героїні була обкладена півколом, як священне місце.

– Один із найпопулярніших жанрів – моновистава. Ви бралися за них?

marjana- Це – один із етапів театральної освіти, тому моновиставу готував кожен із нас. Я вибрала «Антігону» Ануя. Ця п’єса вперше була поставлена в окупованій Франції, мала політичний підтекст, який я теж враховувала.  Одним із завдань було вибудувати світ персонажів. Антігона сама, вона сидить у в’язниці, після розмови з Креонтом вирішила, що їй треба йти на смерть. І от що вона почуває зараз? Вагається, шкодує? Усвідомлює, що зараз помре? Вона згадує діалоги з матір’ю чи з батьком, з людьми, які її оточували. Паралельно існують якісь внутрішні діалоги. На цьому плетиві думок й будувалася вистава. В інших студійців були «Служниці» Жана Жене, «Моцарт і Сальєрі», платонівська «Апологія Сократа».

– Із чим повязана назва вашої студії – «Театр в кімнаті»?

Спочатку ми влаштовували покази у квартирі Черкова, тобто наша сцена, наш зал обмежувався простором звичайної кімнати. Раз у тиждень вішали афіші і на платформі станції метро Берестейська глядачів зустрічав актор в синій тканині. Адресу не писали, аби випадкові люди не прийшли. У кімнаті поміщалося з десять людей. Бувало, приходило до 20, траплялося і для одного актора грати. Це ще були не готові вистави, а такі собі репетиційні покази опісля відбувалося обговорення, аби глядачі могли поділитися враженнями. Сформувалася вже своя аудиторія.

- А потім ви вийшли на велику сцену?

- Знайшли майданчик в Могилянці. Але тут була умова, яка нас обмежувала, – грати лише українською. Тобто того ж Чехова тут ми поставити не могли. А Черков принципово проти перекладу творів з мови, яку й так всі розуміють. Показували «Одержиму», самотужки переклали з французької Іонеску. Потім оселилися на майданчику Російського зарубіжного центру науки і культури. Він зовсім не театральний, але нам дозволяли там без орендної плати щось показувати, зазвичай – російськомовні п’єси.

А ще ми щороку робимо творчі виїзди, бо зустрічей двічі на тиждень малувато для плідної роботи. А от концентровано три тижні позайматись, влаштувати по дві-три репетиції на день, можемо на виїздах. Їздимо то до одного на дачу, то до іншого. Торік у серпні приїжджали у Володимир. Цього року вирвалися всього на десять днів. Їздили в Комишню на Полтавщині. А ще мали маленьку кінопрактику, коли були в гостях в українського режисера Юрія Зморовича. На камеру ми зазвичай фіксуємо вистави, щоб потім їх переглядати, а в нього вирішили зняти кожен по кліпу на тему «театр-імпровізація».

– Чим займаєтеся зараз?

- Зараз у нас невеличкий період застою. Немає стабільного майданчика, незрозуміло, наскільки це все розвиватиметься. Адже студійці дорослішають, влаштовують своє життя, мають роботу, яка теж накладає певні обмеження. Поки показуємо свої напрацювання, але за щось нове серйозне не беремся. Шукаємо нових людей, готових до творчих експериментів на майданчику, до спільного несподіваного пошуку та акторської імпровізації. Можливо, притік свіжих ідей, свіжої «крові» піде нам на користь.

- Марянко, насамкінець – розкрий маленький творчий секрет: як ти входиш в роль?

- Звісно, треба зосередитися. Але все залежить від конкретної ролі. В «Одержимій», коли граєш божевільну жіночку, це дуже складно, треба довго налаштовуватися. Якщо треба передати емоції, який в реальному житті не переживала, шукаєш якісь подібні, тобі знайомі. Внутрішньому стану багато в чому відповідає зовнішнє. А взагалі це досить складно, навіть страшно, адже щоб бути актором, треба розчинятися, іноді повністю втратити себе. Твоя роль, твій персонаж завжди залишається з тобою.

Розмовляла Віталіна ЛІТВІНОВА

Слова правди

Залишіть коментар

Коментар *

Поля позначені червоною зірочкою * є обов’язковими для заповнення!