З архівів: про початок “всього” у Луцьку. Музика

Хтось з моїх знайомих казав, що славетний російський рок втратив свій зміст, вичерпав себе, так само як будь-який радянський та пострадянський. І сьогоднішні намагання виплекати за тими ж законами жанри української музики, які не мають відношення до популярної, марні – в країні немає цензури, і яким би приємним не було поєднання звуків – вголос протестувати начебто усім дозволено. Але ні. Сьогоднішня українська альтернатива, що зароджуються у містах на кшталт Луцька – це теж відчайдушний виступ проти. Тепер – проти гіперкомерційності та байдужості. Про те, як у Луцьку зароджувалася перша хвиля так званої „вільної” музики, згадує її сучасник Сем – тепер бас-гітарист відомого гурту „Слід”.

-          З чого все починалося в Луцьку?

-          Я пам’ятаю перший рок-клуб. 85, 86 або навіть 87мий рік – загалом, початок відлиги. Відкриття  було в тодішньому Будинок культури (зараз – „Просвіта”).

-          І хто це все придумав?

-          Поняття не маю, хто ініціатор. Я знаю, що там був Василь Ворон – він причетний до організації, мені здається. Чи директор тоді ще Будинку культури – Юрій Войнаровський. Я взагалі до тої кухні не маю відношення. Але знаю, що рок-клуб відкрили, коли у Луцьку вже виник рух металістів. Чи то данина моді була, але саме у пору відлиги почали відкриватися такі клуби. Мовляв, рок таки є в країні, і  треба це показати.

-          Чим саме займалися у рок-клубі? Організовували концерти, чи просто молодь збирались?

-          Ні, займалися тим, що організували один концерт, і відразу закрились.

-          ?!? Чому?

-          Поняття не маю. Мабуть, просто часи були такі: що відкривалось – відразу закривалось. Адже створилось „для галочки” і нафіг нікому не потрібно.

-          А де тоді можна було зустріти рокерів, неформалів?

-          Ой, де вони тільки не збиралися! В „Промені” – металісти. Самі музиканти – хто де   репетиції проводив. Тоді сенсація була – це Діма Шило, тріо Діми Шила. Вони репетирували у Ківерцях, а виступали в Луцьку. І я вважаю, що це була бомба, і це кожен підтвердить, хто був тоді. Навіть зі старожитців, хто любить таку музику – вони скажуть, я впевнений, що подібні команди і на заході пошукати треба. Це перлина, яку загубило наше місто. Ми випустили її з рук, і випускаємо таланти до сих пір.

-          Чому загубило?

-          Тому що підтримки не було ні в чому. Підтримки ніхто не дає.

-          А саме у „Промені” що було?

-          Там металісти збиралися, тусовка. Під входом, усередині, потім оце приміщення, де зараз „Сьоме небо” – там теж сиділи, у кафе. Були такі типу як рокотеки – як дискотеки, тільки деколи рок включали.  Ще – десь на Електроапаратному, у дебрях, пізно ввечері і для своїх. Я і не пригадую, хто це організовував.

-          А квартирники були тоді?

-          В принципі, завжди були. Але вони для акустичних команд – хто міг без електрики грати. Хоча буквально всі вміли, але ж концепція пісень різна. От тріо Діми Шила – це музика, більше підключена до електрики. Як Джиммі Хендрікс, в такому плані. І вона не розрахована на „кухонні” виступи тет-а-тет.

-          І ні в кого „на хаті” не збиралися постійно?

-          Я здебільшого потім тусовався з „Заливом луны” (потім „Срібним джагелем” вони називалися). І багато було квартирників. Той же Сєрьога Коцун – в нього репертуар як раз підходив для таких виступів. Хоча це тяжко пригадати, і я мало з такими людьми тусовався. Чесно кажу: багато горілки пив, того і не пам’ятаю.

-          А що все-таки згадується? Можливо, найбільш яскраві моменти?

-          Перший виступ тріо Діми Шила на відкритті рок-клубу – це в першу чергу. Я такого в світі не чув! Зал – повний. Всі кричали „Йолки, та то якийсь „Моторхед” приїхав, чи що?!” В нас такого ще не було. Грали  джі-джі-джі, типу Арії, але не далі. А то такий бульдозер приїхав! І всі в шоці.

-          Що ж саме всіх так подивувало, в чому особливість?

-          І якість музики, і тексти. Не про що-небудь, а про наші щоденні проблеми. Про те, що пора вже викидати те, чим живемо, брати нові критерії. І співати не про жуйки і „як все прекрасно”, а зазирнути у себе і сказати: „Так, є купа всього в нас такого, що треба міняти”. Ця проблема була завжди – як тоді, так і зараз є. В нас співають ні про що.

-          І якщо тоді Діма Шило зібрав повни зал, то люди були готові це сприймати?

-          Вони сприйняли саму подачу. Перша пісня під час виступу – це, здається, була його єдина пісня на російській мові, „Огонь по дискам”. Вона відразу всіх завела. Але перед тим, як співати, Діма – а він дуже проста людина, дуже щира – щоб підготувати публіку, розповів анекдот. Зміст такий: відіслали до села піаніста. Ну, і він грав так, що люди захотіли його вбити, не зрозуміли тобто. Прийшли, а він залишив записку: „Люди, вибачайте. Як вмію, так і граю.” Далі – „Огонь по дискам”. Сюжет за текстом такий: людина йде містом – а навколо лунають пісні Спейс, Боні ем тощо. Рок тоді був заборонений, а такої музики – засилля. Потім герой пісні приходить до дому, і далі слова: „И тихонько я ставлю пластинку свою”. Вмикає Дип Пёрпл, Юра і хіп – все, що мило серцю. І пішло-поїхало. Тоді Діму і всю його команду у прямому значенні на руках  винесли з залу. І на цьому відразу зарубали рок-клуб. Тому що звикли рубати. Воно непотрібне. В нас завжди була гонитва за грошима. Рок був кругом, а в нас не було – і лише тому спочатку виділили якісь кошти…. До речі, тріо Діми Шила виступало на першій Червоній руті. Це тоді  відкрили і Гадюкіних, і ВВ. Того що багато заторгувалося політичних якихось мотивів, але я не знаю – може, воно не на користь було владі, чи ще комусь, чи наш слухач був не підготовлений до того. До речі, люди до сих пір готові сприймати  здебільшого Вєрку Сєрдючку. Хоча сам Данилко – він дуже талановитий і піаніст, і композитор, але просто ввійшов в образі, і йому так добре. Це молотьба, заробляння грошей, бізнес, але погано те, що він у маси несе розруху. Пиятики, гулянки – такі от пісні. Я не говорю за Данилка – це наш шоу-бізнес взагалі. Відкрита порнографія, проституція, возвеличення самого себе. А рок-музика завжди була інтелектуальною. Навіть той же Мерлін Менсон – він залазить глибоко в духовні теми. Мета рок-команд – показати те, що не бачимо, а можемо тільки відчути. Наприклад, західні команди, той же Скорпіонс -  люди ж не розуміли їхніх текстів, вони сприймали самі переживання. Такі гурти, як Корн, Лімп Бізкіт, Металіка  – вони доходять навіть сюди, в наш „забитий” Луцьк, не говорячи вже про села!

-          А якщо повернутися до луцьких гуртів – хто і що грав?

-          Тоді було не дуже багато команд. Спочатку – Діма, потім 90тий рік – почали виростати такі, як „Внутречерепной комендантський час”. „Мухи в чаї” – одні з перших панків, вони довго проіснували. Вже після них виникли „Рейди” та інші.  Хоча в Мух у репертуарі були і прекрасно виконані речі Джиммі Хендрікса, й інший відомі рок-твори. Андрій Муха – дуже талановитий музикант. Серьожа Коцун почав грати більш тяжку, „припанковану” музику. Тоді почули такі гурти, як „Гражданская Оборона”. З’явилися пісні про те, що ми сидимо у великій жопі. І це правда! До речі, як на той момент, так і зараз. І всі команди висвітлювали свої переживання. Тому що не співали чужі пісні – лише те, що лежало в них на серці.

-          Чужих не співали взагалі?

-          Ні. Хіба що, наприклад, ДДТ – коли заробляли гроші на вулиці – біля Роял Датч, в центрі.

-          І в Луцьку таке було?!? А люди гроші кидали?

-          Так, і дуже непогано. Це було у дев”яностих, я якраз з армії прийшов. „Залив луны” грав, і Сергій Коцун. Йому навіть тоді сережку обірвали, він    схожий був на Бориса Гребєнщикова. Навіть команду набрав зі скрипочкою і бонгами, а сам під гітару співав. В нього дуже гарна була поезія, та й зараз цікаві вірші пише (вже у Москві), і взагалі дуже талановитий.

-          А чи були колись у Луцьку для музикантів „золоті часи”, так би мовити,  найбільший розквіт руху? І які пригадуєш відомі імена?

-          В 90тих виступали такі молоді команди, як „Внутречерепной комендантський час”. На барабанах, пригадую, грав Червяк. Потім була пора металістів.  Після рок-клубу в Луцьку були різні фестивалі, наприклад,  „Ворота в Содом”. Організував його Федоров. Він був боксёром, але дуже любив тяжку музику – от заробив гроші і зробив цей фестиваль. Там виступали не тільки місцеві команди, а й гості – наприклад, з Києва „Містерія” приїхала. Вони вже свої кліпи мали. Брати Савчуки – це  прекрасні люди, перші, хто організовував концерти і вмів це робити. Але потім припинили, адже прийшло розчарування  (це буває від того, що нашим людям нічого не потрібно – дай лише кусок сала і горілки нажертися). До Луцька  приїздили „Океан Ельзи”, „ВВ” та інші відомі зараз гурти. А на підігріві були місцеві команди – наприклад, „Залив Луны”. Але киянам платили, а наші виходили на сцену „за дякую” і „для галочки” – щоб показати, що у Луцьку теж щось є. Отож, не цінять у нас свого, і гублять. Люди спиваються, уходять просто в нікуди. Студій нема записуючих, а які є – музикантам нема чим їм заплатити. Де вони гроші візьмуть? Це надто дорого. Хіба що дядя якийсь спонсорує, чи ще хто-небудь. Так ось, особливим був виступ на ротонді на День Молоді . Рік не пам’ятаю, я тоді грав у Беріал Граунд. Дуже хотів би подякувати організатору Положинському за цей єдиний раз, коли музикантам заплатили гроші – хай невеликі, але живі. Він хотів зробити щось хороше. Правильно, що тепер у Києві – я рахую, він гідний цього. Якби було тут добре – ніколи не поїхав би до столиці, працював би в Луцьку, я впевнений. І правильно зробив, що потягнув Муху туди  – Муха теж нічого не мав би тут. І так само зараз хлопці, та сама ж Флайза, Івашка – вони чіпляються один за одного у Києві, допомагають. Це правильно.

-          Що ще було у 90тих і раніше таке, чого немає зараз?

-          Колись існувала гарна традиція виступати в університетах, технікумах. Але це було дуже давно, коли ще дискотеки не проводили. Грали жива музика, це той самий Кіндрат. І це дійсно збирало повні зали.

-          А про себе у ту пору що можеш розповісти?

-          Я грав у Беріал Граунд на бас-гітарі разом із Тарасом, барабанщиком Дімою Молчаном. Вокалістом спочатку був Фріц, потім замість нього прийшов Крюгер. Ми товаришували двома командами – Крюгер грав з Нікішем покійним. Потім я лікувався від алкоголізму, усвідомив усю трагедію цього і знайшов Бога, прийшов до Церкви і почав грати також на бас-гітарі у  першому складі Слідів. Ми тоді багато їздили, і я дуже вдячний Богові, що він звів мене з цими людьми і подарував шанс з ними грати. І взагалі за все те, що дається мені в житті. Випадковостей не буває.

-          Як ти гадаєш – чи є якась перспектива у луцьких музикантів? Адже більшість їде до Києва… Чи можливо це змінити?

-          Треба, щоб влада змінилася. Кажуть, що риба гниє з голови. Коли влада почне по-іншому мислити – тоді й люди почнуть. Ми – наша адміністрація, наше місто – повинні пишатися тим, що в нас є такі музиканти. Давати їм дорогу в життя.

Спілкувалася Віола Липнева

Залишіть коментар

Коментар *

Поля позначені червоною зірочкою * є обов’язковими для заповнення!