Український трилер про байдужість сучасного суспільства – в прокаті

20140320195725Драма «Зелена кофта» покаже психологічне розслідування повсякденного життя  українців. В четвер, 20 березня, в широкий український прокат вийшов психологічний трилер Володимира Тихого «Зелена кофта», – пишуть Коментарі.

На допрем’єрному показі фільму режисер розповів, що «Зелена кофта» знімалася чотири роки. Причина настільки довгого втілення ідеї в життя сповна традиційна для України –проблеми з фінансуванням проекту. До речі, бюджет проекту склав 6 мільйонів 750 тисяч гривень.

За словами Тихого, «Зелена кофта» – не розважальний фільм. «Тут підняті соціально-культурні питання сучасного життя. Ми живемо, по суті, в такому суспільстві, яке не готове сприймати реальність, що оточує його. Коли ти починаєш працювати з тим набором інструментаріїв, які можуть її професійно показати, – серіали, ток- шоу, реклама, наприклад, то стикаєшся з такою проблемою – все, що показують мало схоже на реальність. Отже психологічний трилер – це спроба втекти від реального світу, який нам показує телебачення,»  – розповів режисер.

Варто відзначити, що реалістичності і психологічності фільму не позичати – зйомки натуралістичні, та і сюжет сповна життєвий. Події картини розгортаються у наш час у звичайному мікрорайоні і звичайній сім’ї: мама розлучена та виховує двох дітей: дівчинку-підлітка Олю і семирічного Михася. Одного дня Оля без особливого ентузіазму йде гуляти з братом і, коли вона відволікається на загравання з парубком, Михась зникає.

Тут починається найцікавіше і «найстрашніше» – якесь препарування людської натури в тих або інших життєвих обставинах. Режисер першу третину фільму утихомирює і, в деякому роді, заколисує, показуючи звичайне життя звичайних людей, з характерним для сьогоднішнього дня відчуттям ізольованості один від одного, відчуттям самоти і байдужості, що панують в суспільстві. Це відчуття аутизму навколишнього світу і людей в нім приголомшує із самого початку.

Ось є начебто мама і тато, але мама – знервований музикант і постійно годує дітей макаронами, а у тата – нова сім’я і маленьке дитя від нової дружини – так що йому взагалі важко викроїти час для «інших» своїх дітей. У дівчини теж нібито є парубок, але і він не зовсім «справжній» – без емоцій, характерних для юного віку, проявів любові і взагалі небагатослівний, як і сама Оля, яка при будь-якій слушній нагоді ізолюється від навколишнього світу, надягаючи навушники. А є ще похмурий міліціонер, що не читає смс-повідомлення, що постійно приходить на телефон, який замкнуто страждає від нездатності знайти хлопчика.

І ось, загноблена відчуттям провини за пропажу брата, підбурювана спрагою мести кривдникові і окрилена безрезультатністю розслідування міліції, Оля вирішує, що в її силах покарати «маніяка», який, на її думку, викрав Михасика. В результаті цих пошуків і душевних метань головної героїні режисер розкриває багатогранність і крихкість людської натури, де є місце неймовірної підлоти і неймовірної гідності. А глядач вимушений постійно шукати в голові відповіді на питання «де ж кордон добра  і зла?» і  «що взагалі таке є зло, а що – відчай?», ну і звичайно – «як потрібно жити, щоб не допустити подібного в своєму житті?».

Окреме слово варто сказати про хорошу режисуру фільму, яка, в кращих традиціях психологічного трилера, нагадує пружину, яка стискується повільно, але вірно. Психологія персонажів прописана дуже добре, з яскравими деталями і штрихами. Якщо говорити про акторську гру, то головна героїня (звичайна дівчинка Александра Петько, не актриса – «До.») –добре впоралася з роллю, чого не скажеш про її матір (Леся Калінська), до гри якої є претензії.  Але загалом персонажі виглядали досить яскраво і реалістично.

Ну і не можна не згадати про такі соковиті соціально-політичні родзинки, які Тихий, який, до речі, був режисером документальної короткометражки про Межигір’я – резиденції Януковича, раз у раз включав в картину. Наприклад, головна героїня принципово розмовляє українською мовою, за що «отримує» окремо від своїх однолітків.

«Вона що з тобою ніколи по–російськи не говорила?», – запитує товариш у її парубка на що отримує негативну відповідь і примовку «вона навіть День перемоги не святкує». За що вердикт їй виноситься дуже однозначний – «фашистка».

Також вельми красномовний і колоритний образ дідуся, який приїхав з Росії. «Лише не треба говорити, що у вас тут цукор є. Є, але в п’ять разів дорожче», – говорить дідусь, дістаючи  привезені з країни «великого брата» гостинці.   На готельну увагу заслуговує несподіваний кінець фільму, який як би наводить жирні крапки над «ї».

Як відзначив сопродюсер фільму, директор компанії «Артахаус трафік» Денис Іванов, фільм «Зелена кофта» брав участь в конкурсній програмі секції New directors Міжнародного фестивалю класу «А» в Сан-Себастьяне, а також в міжнародній програмі Варшавського кінофестивалю і програмі Films Across Borders Міжнародного кінофестивалю в Тбілісі. Кормі того фрагменти картини були представлені в рамках роботи Українського національного павільйону в Каннах.

За словами співпродюсера картини Ігоря Савіченко, ці перші фестивальні перші покази показали, що глядач добре і правильно сприймає фільм.  «У Сан-Себастьяне, наприклад, канадці сказали багато компліментів з приводу потужної соціальної психології фільму, назвавши його психологічним розслідуванням. Це для нас стало вищою похвалою», – сказав Савіченко. Відзначимо, що фільм «Зелена кофта» виходить в прокат 20 березня 2014 року та з”явиться на екранах усіх крупних міст України.

Довідка: 

Режисер і автор сценарію «Зеленої кофти» – Володимир Тихий, один з провідних українських кінематографістів нового покоління, званого кінокритиками «українськими злими». Відомий, зокрема, завдяки короткометражним роботам в альманахах альманахам «Мудаки. Арабески» і «Україна, Гудбай!».Кроме того, є співавтором документального альманаха «Відкритий доступ» і кінооб’єднання  «Вавілон’13».

Автор: Ольга Москаленко


 

 

 

 

 

 

 

Залишіть коментар

Коментар *

Поля позначені червоною зірочкою * є обов’язковими для заповнення!